У травні ми з дружиною зупинилися в селі на Львівщині, де місцеві люди на чолі зі священником зорганізували музей національно-визвольного руху. Власне, тут була одна з підземних криївок Романа Шухевича. Як то часто в таких місцях буває, ми були єдиними відвідувачами і господарка, дружина священника, дала нам навіть приміряти одяг українських вояків, потримати в руках їхню зброю.
А головне (як я люблю) без штовханини і спокійно можна було поговорити. Я, вроджений східняк, завжди пробував зрозуміти мотиви людей, які вже після того, як сильні світу цього перемогли нацистів, продовжували свою битву десять і навіть більше років.
Пані екскурсовод, мати п’ятьох діток, на моє запитання відповіла запитанням: а ви ніколи не допускали, що лють і жага помсти за наругу совєтів над українцями, могли бути основними причинами?
Так я не думав. Бо шукав раціональну шахову відповідь. У цьому місці, в селі над Дністром, я чи не вперше відчув і в собі ту нераціональну лють за спалені наші міста і села, за тисячі вбитих і покалічених ні в чому не повинних людей, яких суть звірина московської імперії заскочила зненацька.
А ще батьківську лють за скалічене дитинство моїх дітей, які ростуть під бомбами і ракетами і нескінченними сигналами тривоги. Мої діти, моя донечка, якій сьогодні виповнюється 15, ще не знають такого сильного почуття, як лють. Але вони вже не бояться. Нічого і нікого. В Україні ростуть сильні незламні люди – диво для сьогоднішньої Європи.
Нашим сусідам, в тому числі й на Заході, розумно було б фільтрувати кожне їхнє слово, коли вони у чомусь звинувачують чи принижують українців. Лють вона така… не раціональна. І далі культивувати в собі і в своєму народові неповагу і навіть зневагу до українців після всього ними пережитого можуть тільки клінічні ідіоти. А розумні зрозуміють.
Віктор Лешик
