Сьогодні Валерія Олександровича Шевчука – письменника- шістдесятника, майстра психологічної і готичної прози, автора низки літературознавчих та публіцистичних праць, інтерпретатора українського літературного бароко — вітатимуть і писатимуть про нього – багато. І це треба робити.
Майже забув, а вчора була річниця ГКЧП. Сергій Тахмазов у Фейсбук питає, «а де ви були 19 серпня»? Тож доповідаю. На ранок 19 серпня 1991 р. мав повістку в Харківський військомат, який тоді був у школі на старих Позняках. Вмикаю телевізор, а там – балет. Потім повідомлення диктора про ГКЧП.
Ровесники незалежності, звісно, його не знають. В епоху перебудови його знав весь срср. Тоді колосальною подією стали телемости між москвою і Вашингтоном. З американського боку їх вів якраз Філ Донах’ю. З радянського – Владімір Познер. Для нас це був ментальний прорив.
Касетний боєприпас розкривається над сусідньою посадкою. Небо – в спалахах, потім із гори донизу повільно рухаться чорні груші; землю засіюють різного розміру уламки. Касетний боєприпас, що направлений на мене особисто, запрограмований ворогом на мою смерть, дає помилку, влучає мимо, в сусідню посадку, де ми були щойно — що може бути ніжніше, ніж оцей рух, яким доля розвела мене з ним?
У травні ми з дружиною зупинилися в селі на Львівщині, де місцеві люди на чолі зі священником зорганізували музей національно-визвольного руху. Власне, тут була одна з підземних криївок Романа Шухевича. Як то часто в таких місцях буває, ми були єдиними відвідувачами і господарка, дружина священника, дала нам навіть приміряти одяг українських вояків, потримати в руках їхню зброю.
