Касетний боєприпас розкривається над сусідньою посадкою. Небо – в спалахах, потім із гори донизу повільно рухаться чорні груші; землю засіюють різного розміру уламки. Касетний боєприпас, що направлений на мене особисто, запрограмований ворогом на мою смерть, дає помилку, влучає мимо, в сусідню посадку, де ми були щойно — що може бути ніжніше, ніж оцей рух, яким доля розвела мене з ним?
Поки чорні груші прямують додолу, поки ще осколки в повітрі, весь світ уповільнюється, я чую, як на секунду відступають металеві жорна, що перемелюють безжально моє життя.
Добра рука несе мене, безмірно малого, через прірву; в променях сяйва я мружуся, мов кошеня на сонці, я довірливо труся своєю котячою головою об цю руку, бо не знаю іншої мови.
Уламки ріжуть зелень посадки, роблять родючому чорнозему боляче своїми гострими краями, а я застиг у уповільненому світі, і з моїх очей течуть сльози, бо ця ж небесна рука поступово забирає моїх друзів, яких я, виявляється, так любив і недолюбив. Одного за одним, роки за роками.
Хвиля ракетного вибуху пестить мене по щоках; касетні боєприпаси летять повз по суворо визначених траекторіях, їх дорога тисячу разів вивірена і затверджена у найвищих інстанціях.
Десять років перед цим вибухом пішов перший друг. Я тоді упав горілиць і дивився на небо, старався зрозуміти. З тих пір навколо мене ставало більше порожнечі, а що є ця порожнеча без друзів, як не смерть?
***
Нарешті усі касетні груші осідають на землю, вітер відносить дим і я йду купатися в море, змивати з подряпин свою солону кров такою ж солоною водою. Мої рухи у воді звичні — так, ніби й не було цих трьох років, ніби вчора я купався тут же, в нічній воді, перемішаній із зорями і сріблом. В далечині сходить місяць, в товщі води пливуть риби, з моїх підводних рук обриваються планктонні іскри. Я вдихаю море, стараюся ним надихатися чи то на наступні три роки, чи то на вічність.
Ігор Луценко
