Суспільство

Мандрівка вихідного дня на Балатон

Переглядав старі світлини і натрапив на оці, зроблені в Угорщині. Тож розповім одну легку, без політичного забарвлення, історію. Навіть не історію, а таку собі замальовку з натури. В інституті я був затятим будзагонівцем. А будзагони, так звані ССО, мали різні форми: дальні — БАМ, Тюмень, ближні — неподалік учбового закладу, загони залізничних провідників, ще якісь — в залежності від специфіки вишу… Але над всіма цими був ще ІнтерССО — будзагони направлялися за обміном за кордон, в соцкраїни: наші туди, їхні — в есересер.

І от в 1982 році мене, студента, призначили — нечувана справа! — командиром такого ІнтерССО в Угорщину від нашого вишу. Не якогось викладача чи аспіранта, а студента: надто я вже був самостійний та мав на факультеті авторитет як серед студентів, так і викладачів. Загін складався з двадцяти чоловік: десять з МІІТу, десять — з ленінградського ЛІІЖТу. Приймав нас Транспортний університет міста Дьйор.

Опускаючи подробиці нашого приїзду в Будапешт та першого дня перебування в ньому, скажу лише, що опікувалась нами мадярка Жужа — була і перекладачем, і опікуном. Угорщина, звісно, вразила; і насамперед легкістю й розкутістю своїх мешканців, про що, власне, і йтиметься.

Отож повезла нас Жужа в Дьйор і там в якомусь доволі тісному, але затишному залі, що мав стосунок до їхнього комсомолу, нас прийняли: низенька сцена, мене, як командира запрошують на неї, ми з приязними усмішками обмінюємось з господарями дружніми рукостисканнями, промовляємо обопільні в таких випадках вітання, але й тут все та ж мадярська легкість: секретар парткому схожий на якогось голівудського актора – претендента на роль Джеймса Бонда, причому з амплуа більше жіночого спокусника, ніж Агента 007; комсомольський секретар зі своєю чарівною усмішкою теж скидається на якогось Beach boy, пляжного хлопця – їх що, цих двох, на конкурсі чоловічої краси або на кастингу фотомоделей обирали? А заступниця по ідеології (!), певно, маючи бажання дещо компенсувати не дуже фотогенічну зовнішність з надто виразним римським профілем та трохи банькатими очима, прийшла на офіційну церемонію в коротких тісних шортах і зовсім уже легковажній маєчці через одне плече, правда, з бюстом, що помалу втрачав уже колишню пружність. Я про себе мало зо сміху не вмирав, уявивши, що було би, станься подібне в нашому МІІТі. «Вєрной дорогой ідьотє, товарісчі мадяри!»

Нам повідомили, що загін поїде в Залаегерсег – місто з такою угорською назвою, що її одразу не те, що не запам’ятаєш, але й повторити за Жужею не всі змогли. Центр провінції Зала на заході країни, мало не за дві сотні кілометрів від Будапешта, удвічі менший, ніж стодвадцятитисячний Дьйор. Ми похнюпились, але що поробиш.

Про нашу там роботу і все з нею пов’язане та про мадярів, як людей загалом, розповім, можливо, колись. Зараз же в довершення до першої сценки розкажу про нашу мандрівку вихідного дня на озеро Балатон, а точніше — про випадок, що стався там з одним радянським студентом з доволі відомим серед наших технарів-інженерів прізвищем.

Славетна угорська водойма не вразила ні чистотою води, ні пляжним благоустроєм, хіба що розмірами – мадяри з гордістю називали його «угорським морем», хоча зі сміхом додавали, що Балатон також і найбільша калюжа Європи.
Ленінградці все цікавились у Жужі, де ж тут нудистський пляж?
– І нащо він вам? – дивувалась мадярка.

Коли вона відійшла, ті, давлячись од сміху, розповіли мені пригоду дворічної давнини. Певно, всі будівельники, що навчались у семидесяті-вісімдесяті роки минулого століття, пам’ятають підручник з теоретичної механіки авторства Яблонського, вченого з Ленінграду. Його онук навчався в ЛІІЖТі, завдяки славетному дідові був із числа «золотої» радянської молоді, тож дозволяв собі більше, ніж інші. Позаторік, не в останню чергу завдяки авторитетові діда, потрапив до ІнтерССО – отак само, як ми, в Угорщину. І коли привезли їх на цей Балатон, то виявилась на тім пляжі територія, обнесена високим суцільним дерев’яним парканом.
– А що там? – поцікавився юний Яблонський.
– Нудистський пляж, – відповів йому хтось.

Для радянського юнака це було таким яскравим проявом знаменитих західних свобод, що Яблонський, який причисляв себе до найпрогресивнішої молоді, вирішив неодмінно відвідати територію за парканом – буде чим похвалитися вдома! Він одразу ж так і вчинив, проте командир його загону виявився людиною високоморальною, сповна відданою ідеї морального кодексу будівничого комунізму. Коли Яблонський, раптово щезнувши, півгодини не з’являвся в полі зору командира, той запереживав: чи не втонув, бува, онук самого світила науки?! А коли хтось таки зізнався, де саме перебуває «пропажа», очільник загону бульдозером попер на заборонену територію.

З міркувань неписаної етики, аби запобігти дискримінації, всі відвідувачі дикого пляжу мають бути в рівних умовах, тобто винятково в костюмах Адама і Єви. Ленінградський командир, не зважаючи на протести контролера, вдерся на пляж, кажучи мовою армії, у формі номер три, тобто повністю вдягненим. Щосили намагаючись відповідати моральному кодексу будівничого комунізму, тобто не фокусуючи зір на повністю оголених тілах протилежної статі, очільникові ніяк не вдавалося розгледіти серед них свого підопічного. «Яблонський! – у відчаї почав гукати він: – Яблонський!!»

Пляж заворушився, прокинувся, попіднімав голови, з подивом угледів на відокремленій території вдягнену з ніг до голови людину й почав обурюватись. А коли хтось таки допетрав національну приналежність порушника і вигукнув з подивом: «Орос!!», спільнота вільних угорців засвистіла в обуренні й хором почала скандувати: «О-рос! О-рос!! О-рос!!!» Яблонський, який від сорому не знав, куди йому подітися й до цього ховав своє обличчя, не витримав, та аби припинити інтернаціональну ганьбу, підвівся, вхопив свої плавки і подався геть.

Командир шпетив порушника на чім світ стоїть і погрожував усіма карами радянськими решту часу до від’їзду в СРСР. Хлопці ж допитувалися: «Ну, що ти там бачив?!» Яблонський на розпитування розчаровано махав рукою: «Та… Я думав, що побачу Аполлонів з Венерами, а там лише кілька молодих пар було, решта – якісь старі ексгібіціоністи: аж гидко, як згадаю їхню в’ялу шкіру й целюліт».
– А як вчинив би ти? – запитували в мене.
– Не знаю, – відповідав я, – або чекав би, коли повернеться, або, якби пішов шукати, зняв би там плавки: подумаєш, дивина – я колись в гуртожитку в жіночий душ зі шваброю заскочив, ото ґвалт був!

P.S.
Оце таке згадалося: на світлині угорська заступниця секретаря університетського комітету комсомолу на офіційній церемонії та пригода на дикому пляжі Балатону: чимось вони споріднені. На світлинах чувак з бородою — то я…

Володимир Ворона

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.