Варшава.
Лежу в аеропорту. Поруч кафе. Звідти чути нарочиті голоси звонкой руской рєчі.
Перший голос: «Абалдєть какие у них цени! Оні всє хатят на нас заработать».
Другий голос: «Может вєрнуть? Я пачті і нє єла…».
Лежу і як мантру промовляю сам собі: «Боже! Дякую тобі, мій ласкавий Боже, що я — не вони».
Руслан Горовий
