Антична філософія (від досократиків до неоплатоників) вважала, що сутність конкретної речі зводиться до її зв’язку та спорідненістю з єдиним Буттям, — а відтак кожне розрізнення є тенденцією до його відпадання чи спотворення. Це привело античне мислення до вироблення Космосу, як гармонійного співвідношення всіх існуючих речей між собою.
Навіть боги, втручаючись у справи людей, не могли порушувати закони Космосу – «Якщо боги чинять щось огидне, то це не боги» (Еврипід).
Тому в цей момент до вжитку входить цікавий термін — πρόσοπον (просопон), що спочатку означав «ту частину, яку вирізняють очі». З цього вживання розвивається використання цього терміну для фізіологічної маски, а потім і театральної ролі.
«Три головні πρόσοπα (просопа): наклепник, той, кого обмовляють, і той, хто чує наклепника» (Лукіан). А театр, як ми знаємо – це місце, де драматично розгортаються конфлікти між людською свободою та раціональною необхідністю цього «найкращого зі світів».
Саме тут, на сцені театру, людина може вдягнути πρόσοπον й повстати проти цієї гармонійної єдності, що утискає її як раціональну й моральну необхідність. Саме з маскою на обличчі можна вести боротьбу з богами, своєю долею та вчинити гріх. Завдяки πρόσοπον-у людина починає відчувати певний присмак свободи, – набуває специфічної ідентичності, заперечуваної космосом, – тобто стає особою.
Надягнувши маску на короткий час людина пізнає, що означає існувати як вільна, унікальна і неповторна істота. Й разом з цим відчути гіркий присмак наслідку свого бунту. А це вже – трагедія.
Цим самим аби стати особистістю треба додати щось до свого буття. Тому особа ніколи не вважалася істинною «іпостассю» (сутністю) людини. (У Гомера читаємо, що Аякс, сміючись, наводив своїми «просопонами» жах на оточуючих).
Подібна антропологічна коннотація грецького «просопону» плавно перетекла до римського правового визначення у соціологічному вимірі значення persona. (Persona est relation – особистість є відносини). Відтепер рersona – це роль, яку грає людина в суспільних чи правових відносинах. Адже римське імперське мислення завжди цікавилося питаннями суспільства та його організації, здатності до укладання угод, утворенням спільнот (через заснування collegia), а не до питань буття людини. Саме античний світ відкрив для людини той вимір існування, який має назву особовий.
Мартин Гайдеґґер вважає цей збій між людським буттям (Dasein) та чистим буттям (Seіn) початком народження відчуження. Тому особовий вимір (персональний), ніколи не є тотожним вашій сутності (іпостасі), – вашому істинному буттю.
І лише через сповідання віри – в спілкуванні з Творцем, ми можемо осягнути свою справжню сутність. А так ми носимо різні маски для різних ситуацій в житті, і в них нам тепло, спокійно та комфортно.
Але десь там, у глибині душі, ми боїмось оголити свою душу та підставити її під холодний, пронизливий вітер Буття. І наш страх виправданий – маска не безвідносна до нас, тому наші взаємини трагічні.
Сергій Чаплигін
