Зранку вирішив піти по воду. Але не до машини під хатою, а через двори до колонки. Я переконував себе, що вирішив просто помандрувати, хоча знав, що головним мотивом було зекономити гроші і купити на них яблук. Та щойно вийшов з двору, як зрозумів, що обдурити себе не вдасться. А вся справа в тому, що мене огорнув такий характерний простір кольорів, звуків, світла і мокрого після нічного дощу листя, і він був такий своєрідний і виразний, що вмить стало зрозуміло: будь-яка моя логіка є нікчемною.
Я ще спробував визначити своє враження: «В такий день добре іти купувати лінолеум», та плин дня захопив мене у свою потужну і визначену течію. Я приречено визнав, що все піде не так, що потрібно пильнувати на якісь несподіванки.
Щоб схитрувати і приховати своє розуміння того, що день починає зі мною забавлятись, я змінив маршрут і пішов спочатку не по воду, а по яблука. Поки їх вибирав, то зрозумів, що всі мої хитрощі марні: я обдурив сам себе, бо перехожі неприховано звертали увагу на чоловіка, що з порожніми бутлями товчеться серед людей. Я поступився чергою молодій мамі з візочком і мерщій попрямував у двори. Моя спроба втрутитись у запропоновану мені версію ранку виявилась невдалою.
На підтвердження цьому вже біля колонки якийсь меланхолійний пес скочив на лапи і з гавкотом накинувся на величезного гайворона, що мирно щось длубав дзьобом у траві. Я ще встиг подумати «якийсь котячий пес», як з-за кущів почув несамовите гавкання не видимих мені інших псів. Поки вони видерлись через гілки, гайворон полетів. Тож, я залишився сам на сам з завзятими псами, які поспішали до свого «колєги» на допомогу, і ще не знали в чому ж вона має проявитись. Об’єктом їх завзяття міг бути лише я. Але мені минулося, мабуть тому, що ініціатор гармидеру вже спокійно лежав у траві.
Я ще раз зрозумів, що випадаю з логіки дня. І нове підтвердження не забарилося. Ще здалеку помітив, що стільчик перед колонкою сухий, а зблизька – сухою виявилась і труба. Ручка колонки була зафіксована і непорушна. Мабуть, якийсь камінчик заклинив поршень. Маючи досвід з яблуками і псами, я навіть не спробував натиснути на ручку, а пішов додому. Жодного пса не було, хоча щойно вони тут здіймали глум.
Щоб без пригод дістатися додому, я вирішив нічого вже не планувати, а фантазувати. Перша ж калюжа, яку довелось обійти, сформувала метафору: «Калюжі – це СМСки осені». Мене не бентежило те, що калюжі є і весною, і влітку. Тоді вони якісь веселі і скороминучі. А от восени калюжа – це промовистий чинник. Відтак сніжинки стали у мене «СМСками зими», ластівки — «СМСками весни», а веселки – «СМСками літа».
Вже посміхаючись, безлюдними дворами, щоб не переходити нікому дорогу «впорожні», я дістався свого під’їзду. Тієї ж миті повз мене проїхала машина з водою, хоча зазвичай до місця своєї стоянки вона приїжджала згори від школи. Яблук я не купив, тож мав гроші. Діватися було нікуди і дурити себе нічого.
Я знову пішов по воду. І мене знову огорнув такий характерний простір кольорів, звуків, світла і мокрого після нічного дощу листя, і він був такий своєрідний і виразний, що вмить стало зрозуміло, що будь-яка моя логіка є нікчемною. Час замкнувся. Здавалося, що день пропонував мені знову вибір, але це була пастка: його сюжет був уже сформований, і моя воля в ньому виявлялася мізерною.
Такі дні називаються мовчазними. Намарно втручатися у їх плин своїми планами. Інші фундаментальні чинники у такій порі визначають вектор часу і послідовність подій.
Літо віддає простір осені. Воно забирає у поетів і художників свої метафори і лине з ними у краї вічного сонця, де потім напуває їх новими барвами, вбирає у нові форми і наповнює вже молодою наснагою. Натомість осінь витрушує зі скрині часу свої притаманні дарунки.
Я підкорююсь оточуючій метаморфозі і, нарешті з водою, повертаю до хати. У когось на кухні перекинулось порожнє відро, вдарила клямка, і її луна через відчинене вікно полинула дворами і оповила місто. Вдома я зроблю каву, піду на балкон, сяду і дивитимусь на небо і хмари.
Мовчазні дні. Такі дні не мають сюжету, як не має сюжету туга розставання. Це час зречення і споглядання. Час звільнення і нового полону. Осінь.
Валентин Ткач