Голод — не тітка і далеко не свій брат. Так свого часу говорили, царство їм небесне, мої бабуся. Вони оджили на цьому світі своїх вісімдесят і штири годи. Штивно. По честі. Без жодної цяти асфальтової попси. Висока каста, новітня українська шляхта — забрали з собою в могилу щось утаємничене, якусь незбагнену благочестиву тяму, котру я зі своєю університетською освітою, Шпенглєровими екзерсисами, штудійованими томами Фрома, Сартра, Камю і Шопенгауера, філософією і світобаченням Донцова — і досі не можу збагнути.
Пам’ятається, літньої пори ми сиділи в нашому прихатньому вечоровому саду. Мирно кипіло на вогні малинове варення, під його соковиту пару споминалась нам родина наша — коренева й давня, чорні трагедійні дні; я час по час делікатно дошкуляв їм за той гектар землі, котрий вони ще тримали на своїх плечах — жито, ячмінь, пшениця, картопля, конюшина, сила-силенна на всі смаки городини.
Навіщо, допитувався я, адже держава, зокрема, той же колгосп (а було то ще за совєтів) допоможе, та й потреби в тому, як мені видавалось, як такої не було.
Так треба, одказували вони.
По тому, начебто знічев’я, поклали голосом у темінь куцу і страшну фразу: «Знаєш, сину, якщо на світі ще живе людина, у якої при одному слові «колгосп» — рука тягнеться до обріза, то Україна ще не вмерла».
Вони, моя бабуся, знали, про ЩО говорили…
Початком двадцятих прадід мій Данило (чоловік грунтовної освіти, вчителював у школі на кілька сіл) зібрав хлопців (тих, що вціліли, бо добра половина пішла етапом на Сибір) і відкрито виступив проти комунарів: посідлали коней (у нашій господі на тридцять десятин землі їх було шестеро), обрізали мисливські — на звіра — рушниці і подалися в ліси. 
«Гуляли» десь близько року. Потому прадіда мого, як часто-густо буває, здали. В хату нашу, що стояла в самій лісовій гущавині, кинули «бомбу». На місці тому нині сажалка. Данилова. Так її звуть у народі. Линки. Карасі. «Зелені» кумкають.
… Прадід вирятувався. Лісами ходив до кінця. Розстріляли його тридцять сьомого року біля стін Бердичівської тюрми. 1988-го, певно, аби ще раз допекти нас печеним, із Житомирського КГБ надіслали «бумагу», яка значила, що «Атаман Данила, который в своё время выступил против трудового народа, теперь реабилитирован».
… А «трудовой народ» натоді, в те, «своё время», і назагал уся Україна були в холоді, голоді і огні. До того ж, нашого трудового цвіту, як знати, — по всьому світу. І «багацько нас є». В СССР, зокрема, за числом народонаселення ми посідали найчільніший щабель. Ось цифрова раритетна таблиця (скільки люду різних національностей жило в совєцькій імперії 1931 року — тисяч чол.):
Росіяни 77 791
Українці 81 195
Білоруси 4 739
Казахи 3 968
Узбеки 3 905
Татари 2 917
Євреї 2 600
Грузини 1 821
Тюрки 1 707
Вірмени 1 568
Мордва 1 340
Німці 1 239
Чуваші 1 117
Таджики 979
Поляки 782
Туркмени 764
У цій таблиці наведені лише крупніші за числом національності. А всіх народностей в СРСР — близько 200. Подано за підручником: «На великой стройке. Рабочая книга для третьего года обучения в сельской школе. Вып. І.» Государственное учебно-педагогическое издательство. Москва. Ленинград.
Принагідно законцентрую увагу: статистика — з суто московського джерельника. Себто, нас уже не було куди подіти, і московські урядовці змушені були визнавати нашу чисельність на силі. Совєцький маршал Георгій Жуков захотів був одразу ж по війні заслати мільйони українців у сибірські сніги. (Якщо вже до слова, то в «автора побєди» до України був неабиякий пієтет: згадати тільки Корсунь-Шевченківське побоїще, коли супроти німецьких танків ішли з ціпами, в боронах українські селяни, за що скомунізовані хохли хотіли поставити московському катові вже за часів вільної України, 1997 року, в Харкові пам’ятника). Проте, справа ця була надто клопітна. Отож, імперські мужі поклали й надалі морити нас голодом…
А почали вірні лєнінці свою жахну наругу ще в 21-22 рр. Потому провадив її в 32-33 рр. Лейзер Кагановіч і його поплічники. (Вже не секрет на сьогодні, з кого своєю переважною більшістю складалися керівні центри всіх антимонархічних (читай – анархічних) партій — московських, так і українських, як і майбутній уряд та органи ОГПУ-НКВД всієї совєцької системи — понад 90% становили євреї). Далі харківська голодна чума 41 року. Українська голодна смерть 46-47 рр.
Як вислід: близько 17 млн. наших національних трупів. Беріть їх на геометричну прогресію, або кубуйте — бо за цим числом 2-3 покоління ненародженого українського цвіту.
Коли ж відшкодують нам наш незагоєний біль, наші кривди і непогамовану національну трагедію? Коли ж нарешті здобудемось на високий міжнародний суд над своїми знущальниками, як зробив те, до речі, сам Ізраїль у стосунку до Німеччини, Австрії і Ватикану? Коли?!! Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?
Асоціяція дослідників голодоморів в Україні, зауважу принагідно, вже не раз і не два клопоталася про те — і то на найвищому рівні!, — аби притягнути злочинний режим до відповідальности і провести «Нюрнберг-2». Та поки що — безрезультатна тиша. І то від вересня 1992-го року. За рік, 1993-го, так само у вересні, тільки вже 11-го дня, в Лубнах, на горі, коло Мгарського монастиря врочисто поставили високого хреста, в дзвонах — як пам’ять про убієнних голодним мором. На суд Господній…
Зрештою, що там розводитись про прийдешні суди — людські, правничі, коли на сьогодні українські реалії далеко невтішні, ба більше – чорні-чорні: ми чи не єдина країна в Європі, де смертність перевищує народжуваність. Нас уже не 52 млн. і вже далеко не 49 і не 46, про що звідомлює українську людність навіть державний радійний брехунець. А помирати в Україні на жалюгідну пенсію саме до снаги…
Воістину: справжня постава координат і направду державницька тяглість традицій… Втім, будьмо оптимістами: НЕ ВСЕ ТАК ПОГАНО У НАШОМУ ДОМІ…
Олександр Сопронюк
