Колись я стану таким, як вони. Навчусь казати «ні» з бетонним виразом обличчя, пильнувати свої кордони і широким кроком переступати через калюжі. Я не переживатиму через дрібниці, не стану себе накручувати у нестабільних ситуаціях і нервуватись через неважливе. Мої мешти завжди будуть ідеального блиску, шнурівки потрібної довжини, джинси — без складок і не витиснуті на колінах, волосся завжди лягатиме у потрібному напрямку, навіть під шапкою.
Я був в Америці рівно 4 роки тому. Сидів в аеропорту Кеннеді, зі здивуванням спостерігаючи, як молоді жінки, прихилившись до плечей подруг, плачуть, не приховуючи розпачу, афроамериканці, зібравшись у групи, щось голосно та агресивно обговорюють, айтішна молодь суворо мовчить, втупившись в екрани леп-топів, тоді як веселі білі дядьки мого віку щось гучно святкують у місцевих пабах разом зі своїми галасливими дружинами та конопатими дітьми.
Голод — не тітка і далеко не свій брат. Так свого часу говорили, царство їм небесне, мої бабуся. Вони оджили на цьому світі своїх вісімдесят і штири годи. Штивно. По честі. Без жодної цяти асфальтової попси. Висока каста, новітня українська шляхта — забрали з собою в могилу щось утаємничене, якусь незбагнену благочестиву тяму, котру я зі своєю університетською освітою, Шпенглєровими екзерсисами, штудійованими томами Фрома, Сартра, Камю і Шопенгауера, філософією і світобаченням Донцова — і досі не можу збагнути.
Війну між Азербайджаном та Вірменією завершено. Все вирішила поява біля Карабаху російських військ. Очевидно Москва не забажала воювати з Азербайджаном, а Баку (вважайте, Туреччина) не має сенсу гризтися з Росією. Азербайджан переміг – райони контрольовані його військами залишаться за ним.
