Вдарило рівно опівночі. Була одягнута й обута, тому відразу вискочила на вулицю, щоб зрозуміти, звідки б’ють і в куди бігти. Цілу годину простояла на колінах за безпечною стіною своєї хати, уголос молилася й уголос плакала. А коли трохи стихло, сіла на лаву у дворі й довго дивилася, на криваве зарево над Черніговом…
І спалахи на все небо за кожним ударом ворога. Цілковите знесилення й оціпеніння не покидало навіть тоді, коли зовсім близько стало чути автоматні черги. Нічний холод все ж змусив пізніше підвестися й зайти до хати.
Але не надовго. На світанку спочатку побачила спалахи у своєму вікні, а вже потім почула вибухи. На цей раз вибігла без верхнього одягу і босоніж – була надія трохи поспати.
Те, що відбувається з тілом людини в такі моменти – важко описати. Буває по-різному. І не завжди себе можеш контролювати. А душа… Сьогодні моя душа закричала маленьким віршем.
В моїм серці холонуть літа
І сумує пора вечорова.
Відлітає життя, відліта…
І навряд чи повернеться знову.
Хтось випалює стежку мою
І затягує хмарами небо.
А я денно і нощно молю:
«Миру, Господи, миру нам треба!»
Валентина Мастєрова
