Ми познайомилися багато років тому. Хоча нам легко вирахувати до точності цю дату! Бо ми зустрілися … в пологовому будинку. Я народжувала свого сина Тимофія, Мзія — свою донечку Софіко. Грузинка Мзія стала хрещеною мого сина. І дуже органічно влилася в коло моїх родичів і подруг. Зустрічаючись на свята, її чоловік Нугзар часто жартував:
— Ну, що хлопці, хто буде женитись на Софіко?
— Мої сини кліпали очима… Але старший якось швидко знайшовся:
— Той, кого обере вона сама!
Це було «не по-грузинськи»! Зате дуже чемно і демократично! Ми всі щиро сміялися і дивувалися. Бо «женихам» було по кілька років…
Але час біжить швидко! Не обрала Софіко ні першого мого сина, ні другого… Обрала іншого гарного хлопця з традиційної української родини. І тепер розмовляє лише українською!
Діти виросли… Але ми з Мзією часто згадуємо ці веселі миті дитинства наших дітей… Війна висвітлює в людях часом несподівані риси характеру. З перших днів російського вторгнення моя подруга стала на захист Києва і киян. Ні, вона не брала в руки зброю. Але вона воїн!
У своєму маленькому ресторанчику «В Батумі» Мзія організувала власний гуманітарний центр. Випікала хліб (коли в магазинах його не було!), готувала обіди і возила захисникам на лінію оборони Києва. А потім разом з добровільними помічниками почала готувати щоденні безкоштовні обіди для тих, кому особливо важко — переселенцям, стареньким немічним людям, безхатченкам…
Цілий рік до її ресторанчику в центрі міста збиралася черга для гарячого обіду. Мзія робила живі стріми, щоб люди знали про це.
— Порахувати важко — каже подруга. — Але сотні обездолених людей серед хаосу і зневіри знали: Мзія запросила їх на обід!
17 лютого — День спонтанного прояву доброти! І день народження Мзії! Вітаю тебе, посестро! Дякую за доброту і мужність! Дякую за любов до України! Люблю!
Антоніна Палагнюк
