Чекаю ліфт на свої квартирні високості. В масці, як і належить у такому місці. Підходять дві молодиці. Одна теж замаскована, інша — «голомоза»: личко доглянуте, макіяжем обточене, але від цього мене сьогодні чомусь шляк трафляє. Може, й тому, що фізично не чую запахів, а тут, очевидно, гойдалися такі аромооксамити…
Коли розчинилися двері, чи не вперше у житті нахабно ступив до кабіни першим. Тицьнув у рідну кнопку, сусідки клацнули своїми, кудись іще вище. Рушили.
— Ви не боїтеся? — вдивляюся у це личко ледь не зором усевидящого.
— Чєво? — навіть не глянула на мене.
— Ви без маски, а я… Я діагностований, у мене КОВІД.
Блиснула скісним поглядом маскована. «Голомоза» незрушно зачепилася зором за якесь сакральне місце кабіни, тільки губки впевнено піджала.
— Во пєрвих, я вакцинірованая, а во-вторих, нє так давно сама пєрєболєла.
Жінка у масці притислася обличчям до стіни.
— По перше, я теж вакцинований, по-друге, теж перехворів. Але це мене не врятувало, пішов на друге коло. Є ПЛР-тест і є діагноз…
Жінка у масці сіпнулася до дверей, але ліфт нестримно тягло вгору. «Голомоза» нарешті розправила кутики вуст і глянула на мене з осторогою.
— А когда ви болєлі?
Чесно назвав їй місяць.
— І что, так бистро — і опять?
— Уявіть собі! — відповідаю, пробираючись повз них на вихід.
Уже за спиною почув її шепіт:
— А может бить, пронєсьот…
У коридорі пойняло гарячковою втомою. Відчував досаду. Я сьогодні був нечемним, але не брехливим.
Валерій Ясиновський
