Згадала раптом, як колись 2015 року, коли мій чоловік служив, до нашого хворого тоді сина прийшла лікарка з візитом. Після small talk про наші сімейні справи, і зокрема про те, що мій чоловік на фронті під Попасною, лікарка раптом дуже емоційно вигукнула: “І як ви туди його відпустили?! Я би своєму ногу зламала, але не відпустила на війну!”
Я рідко висловлююся на цю тему. Але за всі ці роки було про що подумати. На початку війни так складалися обставини, що в моєму найближчому колі майже не було інших жінок, чиї чоловіки би теж воювали. Тоді, роззираючись довкола, я не могла не думати часом про те, чи хоч комусь із них, чоловіків моїх подруг, приходили також повістки і як вони діяли.
Однак ми ніколи не говорили про це. Ну і так, моєму чоловіку тоді, мабуть, прийшла повістка, бо він до цього двічі ходив у військкомат і нагадував про своє існування (вступати в добровольчий батальйон він тоді не наважився, але виконувати свій мобілізаційний обов’язок був готовий). І все ж хоч комусь ще в моєму оточенні повістки приходили, правда? Питання без відповіді.
Чи легше мені від того, що тепер, під час повномасштабної війни, більшість чоловіків моїх подруг уже воюють, а деякі загинули? Ні, мені аж ніяк не легше. Але я знову не можу не думати про різні речі.
Жінки, яких я люблю, роками чекають тепер на своїх коханих, і чітких дедлайнів та перспектив не видно. Хоча вони так само, як і інші жінки, ростять маленьких дітей, або намагаються завагітніти (от тільки коли твій чоловік на фронті, це набагато важче), і вони теж мали якісь спільні сімейні плани і мрії. Але для них життя змінилося кардинально, на відміну від тих родин, які вирішили удавати, що мобілізація їх не стосується.
В ці дні моя подруга чекає на “+” від свого чоловіка. Він зараз на бойовому виході і попередив її, що приблизно 10 діб від нього не буде новин. І от моя подруга якось собі живе та функціонує, хоча б заради їхньої крихітної донечки, але весь час чекає на це повідомлення. Я акуратно пишу їй, аби підтримати. Я чекаю разом із нею і знаю, що вона відчуває. Це той випадок, коли я можу сказати це.
Чоловік цієї подруги ніколи не був раніше військовим, він працював у виробництві кіно. А інший чоловік моєї іншої подруги теж працював у кіно, але рік тому загинув на фронті як герой. Так, серед моїх подруг і приятельок є тепер вдови, і ті, чиї чоловіки зникли безвісти, і ті, хто перебувають в полоні. І ні, мені анітрохи не стало би легше, якби вся ця чорна темна біда зачепила ще якісь сім’ї із тих, кого я знаю!
Але я не можу не думати про деякі речі, не можу не уявляти собі, як інші сімейні пари обговорюють у своїх спальнях упівголоса сценарії того, як уникнути мобілізації. Або взагалі не говорять про це, але ніби між іншим уникають тих маршрутів, де можуть отримати повістку. Мені справді цікаво, як це. Ти точно знаєш, що чоловіки твоїх знайомих і подруг потрапили у безстрокове (або з дуже розмитими туманними перспективами) армійське рабство саме тому, що їх нема ким замінити. Але це нічого, нас це не стосується. Ми просто уникаємо тих доріг, де можуть видати повістку, а ввечері разом лягаємо у тепле ліжко і не говоримо про це…
Ірина Цілик
