З роками стаю сентиментальнішим… Емоційна домінанта сьогоднішнього дня — прихід мого однокурсника Юрка Плаксюка на брифінг в Український Дім, де з координатором Українського кризового медіа-центру Ігорем Стамболом записували передачу «Навколо постаті. Іван Огієнко». Юрко просто прийшов підтримати. Задати питання. Сказати добре слово.
Маю до свят дарунок. Щиро дякую Євгенові Барану за двотомник листів Флобера. В одній із недавніх відповідей на мій коментар до свого допису у Фейсбук пан Євген зауважив, що має два примірники двотомника й може поділитися Флобером (перепрошую, якщо комусь каламбур видається невдалим).
Увечері мені зателефонував друг Микола Перший. Каже, треба інтимно порадитися в непартійному порядку. Ну, ясна річ, що в непартійному, яка ж тепер партія? Те, що так нині називають, навіть близько коло партії не було. Але менше з тим. Відповідаю: радься.
Згадала раптом, як колись 2015 року, коли мій чоловік служив, до нашого хворого тоді сина прийшла лікарка з візитом. Після small talk про наші сімейні справи, і зокрема про те, що мій чоловік на фронті під Попасною, лікарка раптом дуже емоційно вигукнула: “І як ви туди його відпустили?! Я би своєму ногу зламала, але не відпустила на війну!”
Є така річ, яку вже гарно вивчила армія. А саме — ти живеш поки воюєш. Згадаймо приклад бійця з позивним “Хижак”, який відбивав атаку “вагнерів”. Або бійця “Едельвейса”, який наодинці відбився від шестерих. Або тих же трьох бійців з 59-ї, «Степових хижаків”, які майже чотири дні відбивались від “вагнерів” на маленькому клаптику.
