Якщо гадаєте, що сьогодні є якась більш важлива новина, ніж та, яка цілий день мене тішить, то глибоко помиляєтеся. Відмінність лише в тому, що мені ця новина відома, а решті — поки що ні. Хоча там, де я зараз, це навіть і не новина ніяка, а так собі, робочі будні. Вдень машину командира одного зі взводів моєї роти атакував ворожий fvp-дрон.
У нас прийнято казати п…ський, але я не вживаю це влучне означення, бо не знаю чи ФБ не заблокує. Трапилося це дорогою з одного населеного пункту до іншого, в яких розміщено підрозділи моєї військової частини. І якою щодня користуються наші військові.
Визнаю чесно: особисто не надто розуміюся на дронах. Але вже навіть я знаю наскільки небезпечні саме fvp-дрони. Мало того, що літають без GPS-навігації, здаті нести заряд до 1 кг (і більше) зі швидкістю 100 км/год, можуть залетіти у кватирку, бліндаж чи інше укриття, прямо врізаються в ціль, то ще й зазвичай не помічаєш, звідки ця зараза до тебе підлітає. Такі дрони оператор веде в режимі онлайн, тобто добре бачить машину, в яку цілить. Найприкріше, що усіх цих хитрощів ворог навчився у нас.
Проте навряд чи я тратив би власний час короткого перепочину, щоб оповідати цю буденну для зони бойових дій історію. Непересічне значення новини в іншому. Командир взводу моєї роти залишився живим! Відбувся лише контузією. Те, що цьому неабияк зраділи побратими, пояснювати, думаю, і так не потрібно. Натомість поясню, чому радіти цьому мають всі з нашого боку. Сьогодні у живих залишився двадцятидев’ятирічний воїн, який віддав війні уже два роки життя.
Навіть не сумнівайтеся, що це тільки на таких як він ще якось тримається уся наша оборона. Стверджую це однозначно і категорично! Не на якихось абстрактних ЗСУ. А на цьому конкретному головному сержантові-командирові взводу моєї роти. І на решті, таких самих як він, переважно безіменних, героїв. Власне, вони й героями себе не вважають. Інакше, хіба б відмахувалися реплікою: “Пусте, нічого страшного!” на підбадьорливі слова підтримки, виживши після такої атаки?
Це і є той непоновлюваний людський ресурс, дякуючи якому Україна ще тримає лінію оборони. Але він щодня вичерпується. Зокрема, у таких буденних ситуаціях, яка на щастя не мала трагічного завершення сьогодні.
На жаль, я поки не можу назвати ім’я цього чоловіка, для якого щоденний героїзм став звичайною роботою. (Це я теж знаю напевно, бо вже давно написав обґрунтування на нього для нагородження “Золотим хрестом” за інші вчинки. Нагородою, про яку так люблять повідомляти цивільні пресслужби, часто не розуміючи, за що і як її отримують. І так ніби це вони якось до неї причетні). Але я обов’язково розповім про усе це колись згодом.
Напевно, єдине, що можна повідомити уже зараз, то це про трьох синів військовослужбовця, яким відповідно повних п’ять, три і два рочки. Попри підстави давно списатися з війська і повернутися до цивільної професії, батько продовжує їх захищати. На справжній війні.
Тепер зрозуміло, чому порятунок цієї людини я вважаю головною новиною країни сьогодні?
Юрій Чорней
