Коли кажуть: ми ж, мовляв, слов’яни — один народ, хочеться відповісти: ми завжди відрізнялися! Просто з природної ввічливості раніше рідко говорили про це вголос. Хоча були місця, де ця різниця виглядала майже анекдотично. Переглядаючи давні світлини, знайшла студентську, будзагонівську. Одного літа нас з Галею Бойчук закинуло на Північ — в місто Надим Тюменської області. Звісно ж, погналися за романтикою — тайга, кедри, білі ночі, наметове містечко…
Та й заробіток нам пообіцяли добрий, що для студентів було дуже привабливо. Переліт я солодко проспала, так само як і інструктаж з техніки безпеки напередодні. Щеплення проти туляремії не завдало жодного дискомфорту. Перше що ми почули на місці — вітання з прибуттям у Ямало-Український національний округ. Мовляв, статистика каже, що українців на заробітках тут більше, ніж корінних ненців. Тому й перехрестили в розмовах топонім.
До речі, тоді я вперше почула головну причину зменшення кількості малих народів Півночі: їх алкоголізація. «рускіє братья» мають проспиртовані організми і пристосувалися з цим жити. А от малі етноси, які з давніх-давен не пили нічого міцнішого за кумис, підсівши на руське пійло, катастрофічно щезають з лиця землі. Ще в 2014 році експерти заговорили про загрозу повного вимирання корінного населення цілого ряду регіонів. Але замість того, щоб вирішувати власні проблеми, саме тоді придуркуваті сусіди полізли «рятувати» когось там в Україні.
Але повернуся до совковського Надиму. Кажуть, його зараз більш-менш розбудували. А на початку 80-х років минулого століття ми побачили здебільшого бараки і ще запам’ятався «ресторан» з претензійною назвою «65-та параллель». Навпроти того пітєйного закладу паслася корова, яка вільно розгулювала вулицями у вигляді місцевої екзотики. Хтось привіз худобину, а потім збагнув, що набагато простіше купити в місцевому магазині пару мішків молочного та сметанного порошку — забезпечення з «материка» було регулярним і досить-таки різноманітним.
Наш бригадир з місцевих зразу ж запитав чи ми вже збагнули, де живуть наші земляки. А потім порадив, щоб дивилися: де перед бараком латка картоплі і цибулі — там українці, де гора сміття — там росіяни. Відтоді ми ходили, вітаючи таку рідну городину у далекому краї. Подекуди ті крихітні городики радували ще й кількома соняхами та кущиками чорнобривців. Вже через десятки років, випадково заспілкувавшись з якутом, дізналася, що у них на обійсті росте напевне єдиний у тих краях кущ бузини. Теж українці завезли. Тому тут можна сміливо провести паралель від тих північних городів та бузини до шевченківської азійської верби в пісках пустелі: українці скрізь несуть за собою життя і красу, росіяни — сміття і погибіль.
Після місяця роботи в Надимі, ми з Галкою потрапили в бригаду, яку відправили ще північніше: за півтори сотні кілометрів за Полярним колом — на Ямбург. Безкрайня тундра, всіяна карликовими березами і оленячими рогами та ряд житлових вагончиків серед того простору. З вертольота все виглядало сірим і непривабливим. Зате на відміну від тайги, куди ходити суворо заборонялося, в тундрі можна було гуляти. Ми жменями збирали ягоди голубики і милувалися розмаїттям кольорів, яких зблизька виявилося чимало.
На Ямбурзі нам показали два видовжені дерев’яні приміщення — майбутні робітничі гуртожитки. Ми обклеювали їх стіни лінкрустом — міцними мийними шпалерами. Полярне літо доходило кінця, однак погода трималася в межах плюсових 20-ти градусів. Одного дня побачили, що на кутах кімнат наші шпалери дивно перекособочені, як і стіни будівлі. Бригадир почухав потилицю і сказав, що то підталий грунт сповзає схилом по вічній мерзлоті. І від гріха подалі послав нас фарбувати стіни в другому гуртожитку, спорудженому вище на пагорбі. Через два тижні перше приміщення склалося гармошкою, а друге теж почало сповзати. Але нам сказали продовжувати роботи. В останній день ми вже не змогли туди добратися, бо дорога стала грунтовою річкою, яка бугристо текла кудись, оголюючи сліпуче блискучий в сонячному промінні вічний лід.
Пізніше нам розповіли, що будівництво на вічній мерзлоті має свою технологію: будинки споруджують на глибоко забитих сваях, при цьому між їх днищем і грунтом має бути півтора метра повітря. Тільки це гарантує стійкість. Однак що візьмеш з представників вєлікого в косорукості, ліні та пиятиці руського міра: морочитися зі сваями їм було в лом, побудували на своє звичне «авось», спустивши по вічній мерзлоті великі кошти та добрі будматеріали. А що ж українці, яких там багато? — запитаєте. А їх не було в начальстві, вони мали виконувати вказівки, якими б дурнуватими не були завдання.
Зараз доводиться натикатися в мережі на стенання то однієї, то другої пропутінської тітки, діточка якої попхалась вбивати українців, але повернулася в дерев’яному макінтоші. При цьому звучать прокльони не тим, хто послав ще зелених юнаків в іншу країну зі зброєю в руках, а ненависним «хохлам», які посміли захищатися.
Співставивши цю потворну воєнну логіку наших «братів» і їх же логіку мирного часу, — з логікою моїх співвітчизників, доходжу висновку, що між нами таки прірва.
… А ту тисячу рублів, яку привезла з будзагону (на ті часи, ого, які гроші!) поклала на ощадкнижку. Вона «згоріла» після розвалу совка — як і мости над прірвою між Україною та росією. Дощенту.
Євдокія Тютюнник
