Кожен любить рідне місто чи село. І я люблю свою Бучу. Любити її – це як любити мамину колискову чи батькову похвалу, як поважати старшого брата чи сестру. Наша чудове місто розкинулось побіля однойменної річки, притоки Дніпра. Сади і парки огортають його з усіх боків. Красуні-квіти привітно вітають мешканців і гостей з усіх його околиць.
Тут особливе повітря – настояне на пахощах сосон. А на впорядкованих трав’яних газонах люди проводили вільний час. Прогулянки місцевими парковими зонами наповнювали душу відчуттям спокою та гармонії.
Але це людське щастя заважало тим, кому щаслива і вільна Україна – як кістка в горлянці.
Моє сяйне місто-герою, твоя грайлива безтурботність перетворилася на безмежний біль, а пахощі твоїх садів – на пах пороху і смерті.
Рідна Буче, то не твоя провина. Наш одвічний ворог – заздрісний варвар: твоя краса та досконалість підняла у ньому темну злобу. Бо їхні міста – то болота з брудними будовами і впокореним, лінивим та озлобленим населенням.
Попри вибухи і руйнування, попри довжелезні 33 дні тортур окупанта, ти, нескорене місто, вистояло! Нелюди грабували все, що потрапляло їм під руку, мордували твоїх синів і дочок, дітей твоїх, але не змогли забрати головного – твою велич і красу!
Колись для мене звучали наївною банальністю слова «Я пишаюсь рідним містом». Бо чим пишатися, якщо воно звичне, щоденне, буденне – скверами, житловими комплексами, вулицями? Чи, може, владою?.. А нині я, кладучи на серце правицю, стверджую: пишаюся тобою, Буче! Ти славна, неповторна, прекрасна і героїчна. Ти стала оборонною стіною для Києва! Лицарським обладунком, який захистив серце країни від меча окупанта!
Коли ми далеко від свого міста, тоді відчуваємо, що далеко від чогось найдорожчого в житті. Буча матиме майбутнє і буде відроджуватися, коли ми всі туди повернемося. Ми, можливо, не дізнаємося всього, що ти, Буче, пережила, але ми знаємо точно: ніколи не пробачимо, не забудемо, не мовчатимемо… Я, як і мої славні земляки-містяни, розумію: можна і доконче треба тебе підняти з руїн, загоїти фізичні рани, відбудувавши дороги, будинки, квартали, висадити нові прекрасні дерева і квіти. Але хто загоїть рани в душах і серцях твоїх мешканців, любе місто? Кажуть, час лікує. Якщо так, тоді ця важка процедура – не на одне покоління.
Олена Рябошапко,
студентка Інституту журналістики
Київського університету імені Бориса Грінченка
«ГРІНЧЕНКО-інформ»
