11-й рік війни. А поміж нас досі не дійшли згоди чия це війна. Тільки в одному — це війна Путіна. А в усьому іншому такий розліт думок, що в купу важко зібрати. На параді 24 серпня 2014 року чинний Петро Порошенко назвав цю війну вітчизняною. По аналогії з російською традицією: «все на защиту Атечества». Назвав, а після одного Мінська, другого, третього згадування про рівень війни “вітчизняної” зникло з уст владців. Війна з сепаратистами. З терористами. З колаборантами.
І така метаморфоза імпонувала тим, хто в Україні жив далеко від лінії протистояння: ну, щось там на Донбасі руські колотять. Понад те — демобілізаційне розпруження призвело уже через кілька років після анексії Криму і окупації частини Донбасу до повернення дружніх почуттів до російських братів. Соціологи уже в 2018 році показали, що 56% опитаних в цілому добре ставляться до сусідів, що прийшли сюди вбивати і відбирати наші землі. При тому що рівень ненависті росіян до українців тримався на тих самих 86%
І під ці сформовані настрої восени 2018 року Петро Порошенко пробував ввести надзвичайний стан. Рішення про це викликало у значній частині суспільства глум і обурення – навіщо матросів послав в Азовське море до Маріуполя. І Порошенко швидко включив задню. Цілком очікувано під ці настрої прийшов до влади кандидат-пацифіст, замирювач. Українці не хотіли воювати. Українці хотіли дружити: це війна Порошенка (він на цьому заробляє), це війна Ахметова – він торгує з сепарами в сірій неконтрольованій зоні, хай Путін лишає собі і Крим, і окупований Донбас, нам того, що лишається, хватить.
Неочікуваним був не сам напад 24 лютого 2022 року. Шоком для українців стало, що не наземний шлях до Криму і дніпровська вода стали ціллю агресора, а вся Україна. Це на півтора року вибило обивателя з усталеної замирівської колії.
Шок минув і той самий посередній обиватель, якому ніколи немає часу читати книжки, повернувся в ту саму колію. Він лихоманково шукає виправдання своїй пасивності і безучасності. Знову: це війна олігархів, американці нам у Будапешті давали гарантії, а де діти депутатів, от якби у нас була ядерна зброя, а війну ніхто не оголошував… Наївно і примітивно і контрпродуктивно зводити все навіювання і настрої до впливу пропаганди ворога. Коли влада не дає своє визначення, чітко не позначає характер війни, вона лишає вакуум для самовипрадань і суїцидної пасивності.
Це не війна олігархів. Це не війна, щоб захистити європейську цивілізацію. Це не війна за повернення на кордони 1991 року. Це війна за виживання кожного громадянина України. Кожного. Будь-якого віку і матеріального стану. Команда Зеленського робить ту ж саму помилку, що й команда Порошенко (можливо під тиском тих самих західних партнерів): вони бюрократизують війну, зводять все до зусиль формальних державних структур, не враховуючи ні мотивацію, ні екзістенційного стану громадян.
Громадяни навесні 2022 року постали проти окупації, бо побачили — влада слабка, розгублена і нездатна захистити. Тому черги до військоматів. Тому включення особистої відповідальності за Вітчизну і свою сім’ю. А потім прийшла допомога партнерів, а потім почалася совкова армійська рутина: ми тобі платимо, а ти нам служиш. Ми віддаємо накази, а ти засунь свого язика подалі і біжи на мінне поле.
Нам ці стандарти не підходять. Це не та війна і не ті можливості у держави, щоб так розмовляти, як з найманцями з народом, який тебе двічі (2014 і 2022рр) врятував. Слід повертатися до формування сил територіальної оборони. Саме служба поряд з місцем проживання може стати школою підготовки до інтенсивнішого в разі необхідності, залучення у бойових діях.
Шукати і шукати, і шукати форми пробудження саме громадянської енергії. Більше прав військовослужбовцям, аж до відродження Суду честі над дизертирами, саботажниками, панікерами.
Війну Банкової проти Кремля ми навряд чи виграємо. У війні України проти ворога, що прийшов нас знищити, шансів перемогти куди більше.
Віктор Лешик
