Все життя маю величезний сантимент до людей розумних. Є в них якась така заспокійлива, безмовна обіцянка, що все буде добре. Бо в розумних віддзеркалюється загалом усе людство. Люди, котрі системно, переконливо і упевнено знають та розуміють своє – дуже зачаровуюють.
Вони, ці розумні люди – наша колективна мама, до котрої хочеться пригорнутись, щоб відчути глибокий спокій і упокорення від того, що хтось розумний про все подбає. Тепле і лагідне вогнище посеред величезного дикого лісу, до якого хочеться присісти якомога ближче і позбутись тривожних думок про те, що там, у темних хащах за твоєю спиною?
Я з великою недовірою ставлюсь до лідерів суспільної думки, бо загалом знаю про суспільство та якість його думок. І тому можна собі лише уявити якого штибу і калібру думки «випасають» лідери думок суспільних.
Але обожнюю натомість людей, котрі є лідерами думок власних. Котрі мають у своїх світлих, як щире золото довбешках добре поскладені власні думки і чудово дають собі з ними раду. У їхні голови хочеться зазирати як у панорамні вікна з краєвидами, що надихають.
Розумні люди – як заспокійлива піґулка від тотальної розгубленості, відчаю та відвертого абсурду, котрими напханий наш чинний світ. І байдуже у якій формі горнутися до розумного – хай би то була книжка, газетна стаття чи приватна бесіда з мудрим дідом. Від розумних людей перестає боліти голова, зникає нудота і апатія. Хочеться жити.
Володимир Гевко
