Жив колись злий письменник Ярослав Галан, що у 1949 році написав памфлета «Плюю на папу». Себто на ватіканського папу тодішнього Пія Дванадцятого. Як він того бідного папу возив лицем по бруківці: «Чого папа Пій? Бо він любить випити…» Ми то все вчили в універі – і на літературі, і на практичній стилістиці, коли розбирали сатиричні жанри.
Фейлетон має демонструвати художній смак і аналогічну майстерність автора, – казала викладачка. А як же «Плюю на папу»? Де там витонченість і смак – сама рафінована злість, – казали ми.Та то ж памфлет, там допускається шляхетне бризкання слиною разів по два на абзац і лайка без матюків. А у фейлетоні ні. Фейлетон – це мушкетерська шпага – тонка і ізящна, як у кіно. А памфлет – це лом, алібарда і булава Котогорошка разом узята, – парирувала викладачка. Бо памфлет – він проти фашистів, ізраїльської воєнщини і гонки озброєнь, а не проти дрібного колгоспного крадія чи слюсаря-алкаша. Це тяжола артилерія…!
Десь приблизно так проходив той семінар.
Цікаво, що Ярослава Галана вбили аналогічно його творчості – сокирою по голові. І він, як письменник, канув у Лєту з Радянським Союзом – не згадаю, щоб його хтось згадував в останні три десятиліття.
А от заголовок «Плюю на папу»… — він реінкарнувався і готовий зажити другим життям серед українців у контексті ватиканської любові до росіян. Тут тобі і сокира, і Котогорошко, і три матюки на абзац…
Вадим Петрасюк
