Життя складається з доріг, перехресть, розв’язок. Зі злетів та падінь. Із зустрічей в аеропортах та на перонах. Щоправда, зараз аеропорти нам скасували. А дні розлітаються пелюстками, не повертаючись. І ти, врешті-решт, розумієш, що найзатишніше місце — вдома за столом з рідними. І що витримка — найважливіше. Особливо, коли ти в трафіку, на перехресті, де всі світлофори червоні…
Літо завжди коротке, як бетон злітної смуги. Не натішишся. А осінь — примхлива та переповнена проблемами, як стрічка новин. Вона ще швидша, завжди у поспіху, сукні міняє 
по кілька разів на день. Поспішає сподобатися наостанок. Ще та куртизанка, що вже поволі пакує валізи…
Тому дуже важливо набутися у ранній осені, нагрітися, затриматися з горнятком кави та смачним тістечком. Попри все, що вторгається у твоє життя. Що лізе в очі. Що дратує… Що суперечить твоєму характеру і єству. Що металом по склу, жандармськими чобітьми по лакованому паркету…
Як же хочеться хоч на трохи випасти із системи. Щезнути. Поринути крізь вуалі павутин у тишу і самотність. Хоча б на кілька годин. І дихати цим настояним на щедротах повітрям. І бачити, як повз пролітає вже розфарбоване у золотавий багрянець листя й останні заблукалі у часі метелики пробираються крізь важкі дощові краплі.
Побачити, як калина ще достигає у вкраденому цьогоріч у літа теплі, ніби дівчина на 
виданні. Там, де не чутно вибухів та тривог… У такі хвилини хочеться малювати акварельні етюди, а вірші пишуться самі собою:
Рання осінь – щира,
незаміжня.
Наївна, мила, пустотлива, ніжна.
Злітають ситі гуси над ставками.
Важкі, як діти в школу з рюкзаками…
Час жити і густе вино чавити.
Кому непереливки, тому не лити.
Поля пустіють поміж гарбузами
На шибах дощ дівочими сльозами.
Уже в засіки зібране колосся
Й війна забралась…
Ні, на жаль, здалося.
Свої війна нам виставляє ціни
І ми на перехрестях, як в прицілах.
… Цнотлива, чиста, юна, рання осінь
Бо ще зозульки падають в волосся…
Тому попри все — все буде Україна!!!
Ануш Балян
