Залужний мав би подякувати за те, що його звільнили. Насправді це – послуга. Тепер він назавжди увійде в історію як переможець! І знаючи реальний стан справ у військах після двох виснажливих років війни, ризикну припустити: залізному генералу навряд чи вдалося би повторити подвиг добровольців 2022 року.
Окрім шитої білими нитками політичної заангажованості плачів через ротацію головнокомандувача, за усіма цими публічними істериками чітко стирчить одвічна хитра «зробленість» більшості українців. Головне придумати собі чергового месію і перекинути на нього одного весь тягар відповідальності за власну суспільну бездіяльність. А потім залишатися осторонь, спостерігаючи як вчорашній кумир тоне в морі проблем. І замість простягнути руку допомоги – топити. (Ні, на свою власну хату ми вміємо працювати. З громадською – все значно гірше).
Чи багато із тих, хто у ці дні так войовничо змагається за генерала у соціальних мережах, взяв повістку про мобілізацію, відправив на війну сина, брата, зятя, чоловіка? Ні, звісно, ні. Диво перемоги мав сотворити один Залужний! І ті безіменні герої, які не ухилилися від мобілізації. А, може, якби усі ті, хто останні день-два засмічували інформаційний простір різними зрадами, ще пару місяців тому підставили власне плече генералу – не віртуально, а у реальному житті – на фронтах великої війни, то відставки вдалося б уникнути?
Проте українське суспільство, схоже, готове знову перехитрити саме себе. Наївно вважаючи, що голосний крик про зраду допоможе відвернути увагу від власної шахраюватості. І звично перекласти відповідальність із себе на «того хлопця».
Натомість я бачу, що хтось вже активно готує сани, щоб наздогнати у них потяг потенційного переможця будь-яких виборчих перегонів. І наперед приреченого зіграти звичну для інфантильного українського суспільства, яке ніяк не виросте з дитячих штанців, роль офірного цапа. Єдиним завданням якого є знову затягнути у керівні крісла сідниці їхніх вчорашніх і подекуди сьогоднішніх (з тих, хто вже перевзувається у повітрі) насідників. Решта просто ловлять рибу у каламутній політичній воді, цинічно заробляють гроші на бідах країни, а хтось – просто корисний ідіот.
Досвід діяльності президентів без політичного досвіду і команди, (а такими у нас були ледь не усі), так нічому й не навчив. Яких ще потрясінь потребує країна, щоб її громадяни нарешті прозріли – один у полі не воїн. Навіть найкращий!
Дякуючи генералу за перемоги, варто так само подякувати тим, без кого цих перемог просто не було б. А найкраще самому приєднатися до кола цих немедійних, переважно безіменних героїв. Так, я знаю байку про одиницю, яка ставши попереду шести безіменних нулів перетворює їх на мільйон. Але я також бачу інше: коли кількість нулів стрімко зменшується, одиниця без них нічого не варта.
Юрій Чорней
