Льоня любив приїжджати до Чернівців пізно влітку. Він робив це регулярно і його друзі — Ігор, Вовчик і Толик з дружинами — щоразу радісно обіймали його, привітно примовляючи: «Ти не старієш, жидівська морда!». Льоня справді тримався, не старів. Він завжди спинявся у старому готелі в центрі міста, неподалік чернівецького будинку, де народився, та рідної школи. І завжди мав з собою прапорці Ізраїлю, які клав поруч з українськими, коли проводив свої публічні зустрічі.
Цього разу всі чернівецькі теж зібралися в люксі Льоні, принесли копченого м’яса, сала, гуцульський будз, овочів і, звичайно, ж трохи горілки. Багато горілки вже не можна. «Ну, заждіть, давайте дочекаємося Ігоря, він уже в дорозі» — благав гостей Льоня.
Його ніхто не слухав, але всі переглянулись і промовчали. Налили знову. Льоня став згадувати як минулого року вони зустрілися з Ігорем у Барселоні. Вони пили іспанське вино, гуляли парком Гуель і присягалися собі, що кращого міста, ніж Чернівці, на планеті немає.
— Ти приїжджай, Льоня! Я покажу тобі справжні Чернівці! Чернівці нашої молодості! — кричав захмелілий Ігор.
А Льоня йому у відповідь:
— Ні, це я тобі покажу справжні Чернівці!
Вони любили один одного і були найкращими друзями багато років.
За столом у номері Льоні всі замовкли і налили знову. Потім знову цокнулися готельними склянками. У двері постукали. Радісний Льоня побіг відкривати, готуючись розпростерти дружні обійми.
У дверях стояла заплакана Наташа, дружина Ігоря, у лікарняному халаті. «Ігоря більше немає» — сказала вона і застигла на порозі. Гості миттєво протверезіли і підвелися, хоча до того, що сталося, всі були готові, окрім Льоні.
«Ніколи не знаєш, на що здатні ті, кого добре знаєш», – навіщось сказав Льоня і заплакав.
Було 1 вересня. У школі сьогодні лунав перший дзвоник. І в їхній компанії теж пролунав «перший дзвіночок».
Володимир Килинич
