Рашка це пізній вечір перед ніччю. Перед кінцем. Натомість Україна – це сонце, як поступово піднімається з-за горизонту над тимчасовими руїнами та свіжим болем. В ситуації, коли конкретний українець – попри те, що він, можливо, робить дещо, а може, багато чи навіть дуже багато для перемоги – потрапив у стан «очікування», не може змінити ситуації, яка ніби «зависла», варто подивитися з більших висот на те, що є, що відбувається.
Це дозволить отримати певну свободу від реальності, а заодно підняти моральний дух і запастися надією та вірою.
Йдеться про те, що в перспективі рашка і Україна знаходяться в абсолютно різних вихідних ситуаціях. Вже ясно (і навіть для самих рашистських турбопатріотів), що рашка йде до кінця, вона згнила, догниває зсередини, що видно по тому, як там нічого не працює, як валиться авторитет путлера, як щораз розкривається фейкова природа рашки, її надмогутності, її «аналагав нєту», рашка постає величезним потьомкінським селом, де прекрасний фасад (саме його ще і досі бачить більшість росіян) виявився фанерними декораціями.
Рашка ізольована, росіян звідусюди гонять, її диктатор для світу виглядає як жалюгідний, хоча і небезпечний дикар, який тужиться, але не може викликати до себе поваги, що так йому потрібна, на нього міжнародний суд в Гаазі видав ордер на арешт. Всередині рашки ростуть протиріччя, децентралізовані сили набирають обороти. Те, що виробляє зараз рашка, пуляючи то по електростанціях, то по житлових кварталах України, виглядає як останні конвульсії здихаючого дракона.
Жодного «прекрасного майбутнього» для рашки ніхто не здатен намалювати. Ненауковою фантастикою виглядає бачення рашки як нової Швейцарії, чи хоча би Саудовської Аравії. І не тому, що не вистачило би ресурсів. Уся справа в «матеріалі», який живе на цих землях. Мізки її жителів отруєні великодержавністю, на кожному обличчі росіянина, якщо добре придивитися, можна розгледіти пику держиморди, фашистської зверхності, оте «мі вялікія».
А насправді це типовий тип невротика, психічно хворого, якому з допомогою гебель-пропаганди вдалося роз’ятрити хворе самолюбство до рівня пароксизму. Вдалося навіяти відчуття, що він жертва, нещасний, весь світ його зневажає, хоче образити, а великий путлер – єдиний, хто вколе йому наркотик «вєлічія» і тим врятує ту гідність, без якої людина не може жити, а може лише, як той наркоман, у якого ломка, мучитися. Аж поки той, хто посадив його на наркотик, не підійде і не вколе йому жижу. І наркоман буде цілувати руки тому, хто вколює.
Ось реальна картина росіянина і рашки, її режиму, якщо копати глибоко. Росіянин і режим зрослися воєдино. Можна навіть сказати, що росіянин як тип зумовив режим, а не навпаки, бо путлер лише роздув те, що дрімало в душі росіянина-імперця, до гітлерівських вершин.
Рашка це пізній вечір перед ніччю. Перед кінцем. Натомість Україна – це сонце, яке поступово піднімається з-за горизонту над тимчасовими руїнами і свіжим болем. Весь цивілізований світ, щойно Україна закінчить війну і наведе порядок у себе зі своїми зрадниками і крадіями, готовий прийняти її у своє співтовариство. Україна не лише, попри жахливу війну, яку розпочав проти неї агресор, має майбутнє, вона вагітна майбутнім, вона молода, і це відчувається, коли бачиш дух її захисників на фронті, не заскорузлі, молоді душі героїв, що жертвують життям.
Тоді як рашка – стара, що доживає свого віку, некрофільна відьма, яка давно уже нічого не народжує, а лише посилає своїх нащадків на чужі території, щоби там їх перемололи на м’ясо, а з м’яса вийшов добрий перегній для українських соняшників.
Та існує усе-таки «якщо»: Україна має майбутнє, і воно світле, «якщо Україна наведе порядок у себе зі своїми зрадниками і крадіями». Бо без цього сонце, що почне сходити над руїнами, швидко повернеться назад на той бік Землі, звідки з’явилося. В України нема і не може бути майбутнього, якщо бур’яни, які ростуть на полі соняшників, не будуть виполені, а ті, які стали деревами, не будуть викорчувані. Так, це нелегна робота, особливо, якщо прийдеться корчувати.
В України не буде майбутнього, якщо той тип українця, який поступово формувався майданами, а потім мужнів і ставав з підлітка дорослим чоловіком на фронтах, у волонтерському русі, не запанує у нації. Не висуне зі своїх лав чесних і самовідданих, як Залужний, керівників держави, що були би не з іншого клану, класу, породи, а «плоть від плоті, кров від крові». Якщо, врешті, ці нові українці, які вже є, замість того, щоби розійтися після перемоги до домах і забути про «політику», зроблять все для того, щоби виборчі маси не проголосували знову за невідомо кого, вибравши знову на свою голову якихось комуняк, зеків, клоунів та іншу непотріб.
Так, завдань ще немало: і звільнення територій, і вичищення конюшень, виполювання бур’янів, пояснення масам, що стається, якщо ти пасивний і голосуєш «для приколу», «щоби поржать», за гречку чи за персонажа телесеріалу. І маси ще повинні подорослішати, тобто помудрішати. І хоча частина маси розумнішає, прозріває сама «завдяки» стражданням, інша частина все ще потребує роз’яснення – роз’яснення того, яким чином кинутий в урну бюлетень може викликати на голову ракети (а може стати зонтиком від цих ракет).
І однак, попри ці перестороги, Україна, повторимо, вагітна. Вагітна майбутнім. Воно у неї є. Є візія, надія, що не лише мир, але і цивілізоване нормальне, забезпечене життя, з розквітом культури, парками і оркестрами на вихідні, можливі. Україна молода і народ її молодий, молодий, не зважаючи на страждання і хвилини відчаю, душею. І це дає надію і сили пережити період, коли «все зависло» і одна людина не може з сьогодні на завтра змінити ситуацію, заручником якої є.
Це майбутнє живить серце і гонить кров по втомлених жилах. «Так! Я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!..» А надія – і велика – є.
Красуня ще спить, а біля неї чигає стара. Дні старої лічені, а красуня скоро прокинеться. Лише здається, що вона нежива.
Ярослав Мельник
