У Федорця є низка історій про його козу Жужу. Ось хоча б ця. Колись Федорці мали на Горбах великий яблуневий сад. Радгосп його відібрав. Коли прийшов кінець радгоспу, сад приватизував місцевий чиновник, що став підприємцем. Козу Жужу припинали поряд, в акацієвому гайку. Проте «заклята животина» часто відв’язувалася. Раз застали її в саду, вдруге…
Новий ґазда-підприємець сердито пригрозив Федорцеві:
«Ще раз тут побачу козу – буде моя».
«О, та я ліпшого зятя собі й не бажаю!» – радісно вигукнув Федорцьо.
Приїхала до Федорця внучка з Києва. Старий заметушився, аби чогось доброго зготувати для дитини. Зловив курку, несе до довбеньки, щоб голову відтяти. А внучка як заверещить:
«Діду, що ви робите?! Я не буду це їсти».
«Чому не будеш?»
«Я не їм м’яса».
«Як це не їж?»
«Не їм і край. Я – вегетаріанка».
«Хто ти, хто?»
«Такі, як я, не їдять ні тварин, ні птиць. І вам не радимо»
«То що, тепер ця бідолашна курка має сама здохнути?..»
Знайомий сельчанин поскаржився Федорцеві, що вночі в нього вкрали кролів.
– Займися бджолами, – сказав Федорцьо.
– Чому?
– Бджіл не так легко вкрасти.
Мирослав Дочинець
