«Згадалося, як випадково почув перед засіданням літоб’єднання у Хусті, як один поет сказав про мене якомусь гостеві: «Це не важливий член об’єднання, слабенький». Того ж дня я перестав писати вірші, взявся за прозу. Але поклявся, що буду так писати, щоб довести поетові зворотнє, і всім на зло і перекір досягну задуманого. 28.02. 1978»
(Василь Габор.
Мовчи, мовчи: тонкий слід. Львів. 2020).
Щоденникова проза Василя Габора. Читається легко. З Габором вперше зустрівся у львівській спілці восени 
1993 року. Терещук нас познайомив, сказавши, що я автор рецензії «Ви знаєте, як плачуть вірші», що тоді мала якийсь розголос серед літератів. Габор зреагував: «Добре, що попередив. Я думатиму, що казати», а на моє здивування добавив: «Ти ж критик, можеш вкрасти мої думки»…
У грудні 1999-го я мимоволі став учасником конфлікту між Габором і N., про який я так нічого й не знаю по нинішній день, у принципі, й не хочу знати, написавши післямову до одного журнального проекту на замовлення редактора. Вже коли я написав матеріял, редактор тільки тоді сказав, що готував антологію Габор, але склалося так, що відмовився її завершувати. На моє запитання, чи повністю антологія Габорова, бо в такому разі не добре мені писати післямову, редактор запевнив, що це також і його вже дітище.
А щодо щоденникових записів, то я знаю, що найкраща рецензія на такого типу видання, друкування власних щоденників. Бо завжди виникатимуть претензії у літераторів, учасників чи свідків описаних подій.
***
Ще «дві слові» про щоденикові записи Василя Габора. Я ніде не побачив якогось зверхнього ставлення до когось чи намагання принизити чи вивищитися за рахунок инчого. Рівне психологічне письмо. Тому закиди декого, що Габор «принизив» Пашковського, є людським упередженням і не більше. Як і закид у тому, що Габор — не письменник.
Я читав його «Телеграму» ще у «Вітрилах-89», пам’ятаю, що сподобалася новела, хоча й було враження стилістичної близькости до Василя Левицького. Ця щоденникова проза говорить, що Габор — письменник. Який — це вже питання инче.
Габор пише з любов’ю. Його упередження в инчому, — він про тих людей, які йому не подобаються, просто не згадує. Але тут нема крамоли, бо щоденники є завжди суб’єктивними. І смішно цьому жанру закидати 
суб’єктивізм. Питання в инчому, чи щоденники Габора є чесним письмом. Так, — відповім. З погляду авторської правди, — так. Він мене здивував моментами несподіваною відвертістю у тих темах, які я, наприклад, не оприлюдню. Інтонаційно ж Габор у своєму писанні бездоганний. Окремі прозові відступи є блискучими.
Василь пише і про себе. Габорів портрет змальований ніби збоку, або зі слів інших, або ж доповнюється самохарактеристикою: «Я поганин, закоханий у прозу свого покоління!»; «Але від мами в мене й злість. Я довго також не можу простити заподіяну мені кривду й образу»; «Хтось вважає, що я добрий. Се хибний погляд. Я повністю складаюся зі злості (і солі теж), і лише десь на дні душі є краплина добра, яка й вводить багатьох в оману»; «Сказала, що вважає мене добрим критиком, а не прозаїком»; «Згодом мені сказали, що я злий. Я і не заперечував. Бо так воно і є»; «А Куйбіда такий скупий, як і ти Василю…»…
Беззаперечно, щоденникова проза Василя Габора є подією в літературному процесі. Я не порівнюю ці записи із денниками Петра Сороки, бо вони є різними психологічно, світоглядно і ментально: лемківська душа Сороки і закарпатський світ Габора живуть на різних планетах, але обидва у пошуках обітованої землі, шлях до якої в обидвох лежить через літературу.
***
Одна із найсвітліших книжок, які я прочитав останнім часом. Хоча елегійно сумна: “- Чого такий сумний? – У цьому світі багато речей викликає сум”.
Габор асоціюється з “Приватною колекцією”, серією книжок високої літератури, розпочатою ним 2002 року: “Живу і молюся, щоб “Приватна колекція” мала успіх, бо це може цілком змінити моє життя, і я буду займатися тим що мені подобається: видавати твори своїх ровесників”. І нині Габорова серія, не дивлячись на комерційні складнощі, – книжки купляються поволи, а то й “зависають”, що не зупиняє Видавця: “І тут я почав заспокоювати Содомору, щоб не хвилювався, адже добре знає, що я залюбки видам усе, що він тільки перекладе. І байдуже, що в Україні взагалі нікому нічого не потрібно”, – залишаються тим високим взірцем, на який можна і треба орієнтуватися освіченому читачеві.
Дуже сімейна книжка: багато про батьків, дружину, доньку і, особливо, онука, про родичів, далеких і близьких (Іван Кошан, вуйко Цильо). А ще про книжки, літературу і, особливо, про творців книжки: Романа Федоріва, Романа Іваничука і Ніну Бічую, Євгена Пашковського і Олеся Ульяненка, Миколу Рябчука і Віктора Неборака, Юрка Гудзя і Ярослава Павлюка, Володимира Даниленка і Олега Говду, Галину Пагутяк і Олега Лишегу, Андрія Содомору, Максима Тарнавського і Марка Андрейчика. Проходять сторінками книжки сотні імен. І для усіх знаходяться слова. Лише в кількох випадках вловив приховане несприйняття.
А ще літературні сюжети, ледь окреслені, але від того не менш інтригуючі. І над усім ностальнійно-елегійне: “Ти проходиш через життя, немов через повітря, у якому неможливо залишити жодного сліду. Невже достоту так і кожен з нас залишається в людській пам’яті?” Серія книжок “Приватна колекція” і “Мовчи, мовчи: тонкий слід” – це дві вершини Габорового досвіду: літературно-видавничого і життєвого.
Незле, Василю.
Євген Баран
