Коли ми ще не були сивими дідами, я приїхав до Василя в Довге. Розкішна Василева бібліотека, маленький Валентин без фотоапарата, гомін Боржави, нашого закарпатського Йордану… Ми пішли в якийсь довжанський кооперативний генделик й нагостилися, опісля дістали на горіхи від дружини Василя.
«Згадалося, як випадково почув перед засіданням літоб’єднання у Хусті, як один поет сказав про мене якомусь гостеві: «Це не важливий член об’єднання, слабенький». Того ж дня я перестав писати вірші, взявся за прозу. Але поклявся, що буду так писати, щоб довести поетові зворотнє, і всім на зло і перекір досягну задуманого. 28.02. 1978»
(Василь Габор.
Мовчи, мовчи: тонкий слід. Львів. 2020).
У Федорця є низка історій про його козу Жужу. Ось хоча б ця. Колись Федорці мали на Горбах великий яблуневий сад. Радгосп його відібрав. Коли прийшов кінець радгоспу, сад приватизував місцевий чиновник, що став підприємцем. Козу Жужу припинали поряд, в акацієвому гайку. Проте «заклята животина» часто відв’язувалася. Раз застали її в саду, вдруге…
