Напередодні Дня працівників сільського господарства — оскільки важкі часи, і більшість політиків голосять про зубожіння селян — вирішив пройтися моєю сільською вулицею, на якій мешкаю до холодів, перш, ніж вертаю на «зимівлю» до міста.
Так, справді, там, де померли господарі, моторошна картина: чагарники за 3-5 років заполонили подвір’я. Добряче псує вигляд спадщина, до якої нікому нема діла…
А втім, минаєш цю неприємність, яка, мабуть, є у кожному селі, і розумієш, що життя продовжується, принаймні мої земляки в селі Дягова на Чернігівщині ще не поспішають покидати рідний край і збираються тут жити.
Який цьому аргумент?
Три господарі у цьому році зробили чудові металопрофільні паркани з ворітьми. Красиво і охайно! Як у інших сусідів (до речі, якась мода пішла на ці паркани, за останні 3-5 років практично всі їх поробили). У трьох будинках влітку-восени встановлені пластикові вікна. Двоє дягівчан фактично зробили за сезон капітальний ремонт будинків (1: дах з металочерепиці, ванна, туалет, штукатурені внутрішні стіни, замінена підлога на паркет; 2: внутрішньо-будинковий ремонт, штукатурка, красиві шпалери).
Пробито у двох господарствах 30-метрові свердловини… Приїжджий чоловік збудував двоповерховий хлів… Явно заведе худобу… Сусід перефарбував новітньою дорогою гумовою фарбою проіржавілий дах… Не знаю, як трохи далі, а поряд, здається, усі мають ванни, проведені в домівку вода, газ, облаштований у хаті теплий туалет.
68-річний сусід днями похвалився, що син подарував ноутбук, і тепер він шукає все цікаве та нове про кролів… Новоспечена пенсіонерка не ходить на пошту: сплачує за газ, світло через Інтернет. На моєму кутку 5 родин мають вихід у світову павутину.
… Городянам-пенсіонерам важко.
Особливо одиноким. Бачу їх на лавочках у «вічному» обговоренні телевізійних новин, «забиванні козла». Вони не мріють… У селі трохи інша ситуація. Завжди клопоти –кури, корови. То те треба зібрати на городі, то інше…
«Квасолю, оно, треба полущити. Я на 1600 гривень вже здала». «Гарбузове насіння приймають. Теж гроші».
Приробіток невеликий, та у місті на лавочці його не заробиш. У Дягові восени отримували по 6000 гривень за пай. У декого 2 паї, а є й по 7-9 (40-50 тисяч гривень!). Чималий фінансовий доважок.
Вулицею проходить велика череда. Мій ровесник тримає корів. Здає молоко, плюс продає бичків. До невеликої пенсії це додатково щомісяця 6000- 8000 гривень. На такі гроші ніби дуже «не розженешся», та це копійка, яку дягівці вкладають у поліпшення свого побуту, благополуччя дітей.
Радує, що є вже серед них по-справжньому «круті»: цієї зими, як і минулої, фейсбучними фотосесіями з єгипетських та інших курортів радують нащадки більше десяти дягівчан…
Хоча, зрештою, на моїй вулиці навряд чи селяни гучно відзначатимуть День працівників сільського господарства. Правда, є бідолахи, для яких це буде привід потурбувати інших: у них практично щодня свято… А в клубі, мабуть, щось таки буде… Привітання і нагородження.
Люди заслужили.
Люди – молодці. Ще один рік пережито, з труднощами, з проблемами, але… загалом благополучно. Бо не скиглили, а планували, досягали мети… Одні маленької, інші – більшої (фермер Олексій Бутенко!)
І МРІЯЛИ.
Дягівчани мріють про те, що наступного року вродять посаджені грушки, яблуньки. Що виросте добре картопля, не пропаде часник… Що буде багато молока, і можна буде купити тракторець або якусь потрібну річ у господарстві. Мрії, може, і приземлені, про насущне, та на них, здається, тримається й наше міське, і державне буття.
Сергій Павленко
