Кажуть, історія має здатність повторюватися. Спіралеподібно. На вищому (і, на жаль, далеко не кращому) рівні. Можу стверджувати це як доконаний факт – своєю оповіддю про дві дуже схожі одна на одну трагічні події, відстань між якими – довжиною у 80 років…
… Під час Другої Світової війни, восени 1943-го (коли мене самого навіть не було й у планах), у нашу батьківську хату, що у Бериславі на Херсонщині, влучила ворожа бомба. В окупації вона стояла пусткою, тож ніхто з рідних тоді не постраждав. Але коли батько повернувся з фронту (його, пораненого, демобілізували аж у листопаді 45-го), то побачив на рідному обійсті, де народився і виріс, жахливу картину: хату, ніби лезом, перерізало навпіл. Одна частина – повністю зруйнована, інша – ледве подавала ознаки життя (завдяки старому дубовому сволоку, як тримав на собі вцілілу стелю)…
На порозі – зима, а за плечима – молода дружина з маленькою дитиною на руках (найстаршим братом Віктором), яка теж повернулася до рідної домівки з евакуації. Треба якось жити, налагоджувати побут, тож, довго не роздумуючи, удвох заходилися із того, що було під рукою, облаштовувати помешкання. Звели саманні стіни, вставили вікна й двері, накрили комишем дах – і вже не капає за комір зі стелі, а в кімнатах не гуляє вітер. І то добре!
Коли через 11 років по тому нас у сім’ї (разом із батьками) стало восьмеро і на світ вже з’явився і я, пам’ятаю, як ту частину будинку, що під час війни зазнала руйнувань, ми постійно називали «пустою хатою». Попри те, що таке-сяке домашнє начиння (навіть ліжко, стіл, лава та етажерка) у ній були. Мабуть, тому що взимку вона не опалювалася, ми всі тулилися (у те, як це нам вдавалося, зараз навіть важко повірити!) в іншій половині хати, біля груби.
Окрім заяложеного «пуста хата», вже згадана кімната мала й іншу, рідковживану назву – «горниця». Так її у кращі часи, до війни, коли вона була гарно прибрана, з образами на стіні і почепленими на вікнах тюлевими фіранками, називала моя бабуся Василина, котрої, на жаль, уже не застав. І, мабуть, за давньою традицією у тій «горниці» часто у повоєнні роки збиралася за столом вся наша велика рідня, лунали пісні…
… Більше десяти років тому через поважний вік (понад 120 літ!) стару дідівську й батьківську хату, поряд із якою середній брат давно вже збудував новий добротний дім, розібрали. Я попросив тоді випиляти мені на пам’ять фрагмент отого дерев’яного сволока, який тримав стільки літ стелю і дах нашої хати. На тому сволоку збереглося металеве кільце і великий, товстезний цвях. До кільця кріпилася люлька, в якій мій дід Нестор і баба Василина виколисали двох синів і п’ятьох дочок, а мої батьки – двох дочок і п’ятьох синів, у тому числі й мене. Нині дорога мені сімейна реліквія зберігається на дачі під Києвом…
… А 14 жовтня 2023 року, на світанку, рівно через 80 років бомба знову розірвалася поряд із нашим двором. Тільки цього разу – не німецька, а російська. І не звичайна, а керована, авіаційна бомба. Точніше, дві бомби: одна залишила вирвище на місці сусідської хати на нашій вулиці, друга – впала на хату сусідів із суміжної вулиці (там рятувальники дістали з-під завалів тіло загиблої 60-річної жінки).
Про цей черговий жахливий обстріл Берислава (а таке трапляється мало не щодня, а то й по кілька разів на день) повідомляв голова Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Прокудін. Фото задокументованого обласною прокуратурою воєнного злочину росіян поширювалися у різних соціальних мережах, тож я не буду робити це свідомо – не хочу, щоб ворог зловтішався «плодами» своєї варварської роботи, не хочу, щоб він радів нашим сльозам і гримасам, сподіваючись посіяти паніку і зневіру. Цього не буде, хай навіть не сподівається!
Скажу лише одне: від ударної хвилі з обох боків будинок брата зазнав серйозних пошкоджень – повибивало вікна й двері, знесло дах, усередині літньої кухні від побутової техніки залишилося суцільне місиво. Ось так через 80 років на нашому рідному обійсті знову стоїть пуста хата…
… У фінальній частині моєї оповіді не буде прокльонів і лайливих слів. Але одне сокровенне бажання буде. Пам’ятаєте, головний герой фільму Леоніда Бикова «У бій ідуть одні старі» – Маестро – якось в одній зі сцен сказав: «Руїнами Рейхстагу задоволений!». З огляду на те, що рашистські варвари щодня роблять із Бериславом і його жителями, волію тільки одного – аби дожити до того часу, коли можна буде сказати (вже в іншому контексті): «Руїнами Кремля, цього лігва хижої орди – задоволений!». І це буде справедлива, заслужена кара ворогу!
P.S.
Замість фото нинішньої осиротілої, пустої хати Юждів подаю світлину отого самого реліктового сволока – символу сили духу і незнищенності дерева нашого роду, непереможності України та її народу.
Григорій Южда
