Іноді питають: «Як ви шліфували свій стиль?» Хочеться сказати: «Я його відливав». Коли починав у журналістиці, тоді друковані рядки відливали на лінотипних машинах. Я весь час це бачив у друкарнях – заморених, засмальцьованих, із роз’їденими свинцем руками лінотипісток. Кожну нашу літеру, рядок, статтю вони набирали на масних клавіатурах – і короткі фрази лягали гарячими металевими плитками в блоки.
Потім робилися відтиски, матриці, пластини. Серед дівчат-лінотипісток були симпатичні, з блискучими очима і таким же лискучим від масної пари волоссям. І руки їхні завжди були просякнуті чорною оливою. Лінотипи тріщали і дихали на них гарячою отрутою. Дівчата втомлено сміялися і ніколи не читали того, що набирали. Проте, набираючи тексти, майже не робили помилок.
«Ще одна собача пісня», – казали вони, беручись за нові рукописи з редакції. Рабині наших свинцевих рядків.
Я заходив туди часто, бо за крайнім лінотипом, прикрашеним світлинами з «Огонька», сиділа Анна. Її сірі очі мали відтінок свіжовідлитої пластини. А може, це була паволока ядучих випарів. Анна вправно, як піаністка, набирала текст і при цьому жартувала зі мною. Її слова були живі, колючі, збудливі, не те що мої – затвердлі в металі.
Щоразу залишаючи цю залу, шумну і задушливу, я присягався сам собі, що відтепер писатиму чітко, коротко і ясно, щоб менше завдавати роботи Анні та її подругам. А може, колись вони навіть заглянуть у мою писанину з увагою, а не з механічною вимушеністю, чи то пак вимученістю.
Відтоді для мене слово – не водиця, воно повинно мати густину, щільність, питому вагу. Не зливатися має в пісок, а відливатися в тиглі сенсу і часу.
Я пам’ятаю лебедині Аннині руки з масним свинцевим блиском… Тепер я знаю: стиль – це відлите в металі слово.
Мирослав Дочинець
