Гадаю, що сучасне Різдво, в силу умовності конкретної дати, варто святкувати не за григоріанським чи юліанським календарем, а більше за прогнозами синоптиків, щоб навкруги був сніг і хоч щось, схоже на зиму. Я пам’ятаю, як щороку у дитинстві 6 січня ввечері ми йшли на святу вечерю до баби, котра жила аж на другому кінці села.
Точніше, йшли всі, окрім мене, бо мене тягнули на санках, застелених коцом, і це була найчудовіша мандрівка за рік.
Санки з низькою посадкою, майже на рівні землі, навкруги темрява, видно лише на відстань метра чи двох і то не завжди, бо могло ще і в очі мести хуртовиною. Я їхав з неповторним купажем ейфорії і страху, бо страшно боявся зустріти вертеп, от лячно було до дрижаків.
І коли все-таки зустрічали вже розігрітих і трохи ошалілих від випитого по хатах чортів, смертей і жидів — то мама накладала на мене охороняюче закляття: «хлопці, помало, там дитина», і я, неушкоджений, їхав далі (зізнаюсь, іноді мені дуже бракує тої фрази у житті).
Думаю, що на справжнє, повноцінне, закриваюче усі гештальти Різдво зустрічаються мак, вигрітий серпневим сонцем в сухих вже коробочках, якими добре трясти наче маракасами, горіхи, зняті з горища, лущені за день до вечері, свічки і обов’язково сніг, невід’ємна декорація, яка робить до того всього гарне біле тло і відтіняє святкові елементи, від чого вони стають такими по доброму кіношними. Бо коли дощ періщить на всі ті новорічні головні ялинки міст – виникає таке дуже гостре відчуття марноти того свята, даремних трат і жертв деревини.
А в морозному, хрусткому, засніженому світі колядки звучать дуже акустично, як у ванній, і всі отримують чудові голоси, навіть я. І коли виходиш вже поночі, після вечері надвір, без шапки, на п’ять хвилин, і задираєш голову і дивишся на зоряне небо, то все стає якось дуже ясно і зрозуміло. Різдво!
Володимир Гевко
Малюнок Юрія ПАЦАНА
