«Драстувайте!» — так колись здоровався друг мого дитинства — дід Михалюша 192… якогось там року народження. Так кажу вам і я, щойно виписавшись з лікарняної палати після операції на серце. І поремонтоване моє серце переповнене вдячністю Господу Богу, його інструменту — рукам хірурга Ігоря Венгера та його колег, редакції газети «Голос України», всім Вам, хто допоміг мені коштами, хто молився і хто говорив про мене добрі слова, які я читав і в палаті, хоча й не міг відповісти.
Гроші на операцію перерахували люди з усіх усюд, і що цікаво, третина — анонімно. Сподіваюсь, що моя колюча журналістика все ж була помічною для суспільства, якщо стільки уваги до мене. Що ж, за те, що зробили ви тайно — Господь воздасть Вам явно, не сумніваюсь…
Хотів опублікувати список подяки всім, чиї прізвища мені відомі — але з деяких етичних міркувань це не варто робити, краще скажу, що Ви всі — в моєму серці!
Дякую і Владиславу Савенку, який першим засигналив «SOS» — він написав так проникливо, що я й сам би поніс гроші, якби не про мене мова. Дякую близьким, які терпіли і нянчились…
Та, власне, тепер все життя треба тільки те й робити, що дякувати. Бо хоча християни і не повинні боятися смерті, але життя прекрасне! Навіть якщо на серці, згніченому стресами, попрацював гострий скальпель.
Один коментатор написав, що я ще потрібен людям і Україні. Що ж — я ще побуду з Вами і попрацюємо разом. Бо в Україні так багато роботи…
Щасливого Різдва і Нового року!
А на свілині — вежа в Новгороді–Сіверському.
Василь Чепурний
