Мене от взагалі не розчаровують розчаровані контрнаступом українці. Навіть навпаки, безмежно дивують, бо як в цих умовах можна було зачаруватись і очікувати чогось захмарного. На підставі чого? Так наче не наша армія безперервно відбивалась майже півтора року, без перерви і вихідних. Так наче не ми сиділи цілу зиму в двох куртках без світла, гадаючи чи буде сьогодні електрика і на скільки.
Так наче не ми безпорадно спостерігали як рятувальники витягують людей живих і неживих з-під завалів їх будинків, посилаючи порожні прокльони в космос. Наче це не живі люди змушені йти на міни і під кулі, а якісь бездушні кіборги, яких можна наклепати на заводі ще.
Та і зрештою, яка різниця – розчарувався хтось там чи ні? На що це впливає? Божечки, образились, як діти на Миколая, що Буданов їм обіцяв на літо Крим, а влада – блискучі успіхи. І шо тепер, перестанете писати листи Миколаю? Не будете скидати 500 гривень на армію? Так кому від того буде гірше? Тільки армії? Чи армії і вам?
Я ще розумію розчарованих політиків за кордоном. Які безпосередньо підтримують Україну політично, грошима, зброєю і мусять якось планувати свою діяльність і майбутнє. Бо дивно сподіватись, що це триватиме вічно. Що нам роками даватимуть зброю і закриватимуть бюджети на цивільне життя країни і зарплати вчителям та лікарям. Щоб ми собі могли безкінечно кидатись на скелю росії, не відволікаючись на дрібниці економіки.
Зрештою, цей так довго і ретельно планований контрнаступ і був спровокований частково ними, бо їм треба знати конкретно що буде далі. У них є варіанти, на відміну від нас.
І тут ще до того всередині купа тиску на владу і армію від цивільних. Ну, бляха-муха. Та влада і так звикла одразу реагувати як той пойнтер на публічні інтернет-вимоги, у популістському шалі кидаючись їх невідкладно виконувати, аби догодити своїм дорогим виборчикам і заробити схвалення та сердечок. Навіщо додатково штовхати владу і гнати армію на ворожі міни? Шоб шо?
Зрештою, півтора року війни вже показали, що захищатись – незмірно легше, аніж нападати. І що особисто для України довгий захист краще, аніж довгий наступ. Тримати оборону, поки росію виснажують санкції, людські втрати і захмарні видатки на війну. Бо раз ми вже знаємо, що війна у нас з 2014-го року – то Україна вісім років доволі непогано захищалась. Проблема лише у тому, що ресурсів на довгий захист у нас ще менше, ніж в росії на напад. І поки товстий схудне, то худий здохне. І тому ми змушені робити те, на що нам дають гроші і у чому сподіваємось на результат.
Так, хочеться, щоб припинились обстріли і руйнації, а окуповані землі стали українськими знову. Але як це зробити? В чому суть розчарованості – у претензії військовим шо ненавоювали обіцяного? Серйозно? Може, варто спочатку нам усім вийти на кордони здорового глузду і реалістичних очікувань від життя?
Ми у безмірно складній багатокомпонентній ситуації, де кожен компонент – окремий виклик і окрема складність. І в цьому всьому є місце для багатьох емоцій і відчуттів, але точно не для розчарованості.
Володимир Гевко
