В чергу українців на паспортному контролі в Цюріху, на пересадці, затесався кусок русского міра в образі дурня…
— А! Украинцы! — зрадів він, коли нас побачив! — Будьте вы прокляты!
— Тю! — сказала тітка з нашого рейсу.
— Я из-за вас не могу в Украину попасть уже 10 лет! — вів далі чокнутий.
— Із-за кого? — не второпав наш дядько. – Куда..?
— Из-за вас всех… — сказав рускій мір. — Я тут живу і работаю…
— Не може такого буть, — подумавши, відповів інший наш чоловік
— Как не может? Как не может? Еще как может, — не вгамовувався ватнік і дискутував сам з собою. — У меня папа в Тирасполе болеет… Из-за этого я не могу маму увидеть двадцать лет в Николаеве, — сказав рускій мір вже якусь зовсім загадочну фразу…
— Вас обязані пропустить, — сказав чоловік з України, на всякий случай, бо стояв до неврівноваженого найближче.
— Нєт! Нєт! Нєт! — волав дуралєй в пространство аеропорта.
— Воно якесь бєдне і больне, — сказала тітка з України
— О! Я не беден, я о-о-о-чень не беден! — похвалився рускій чоловік злорадно. — У меня зарплата тут три тысячи евро!!!
— В год… — додав мій кум.
Всі засміялись…
— Вам не в цю чергу, — сказав руському міру офіцер прикордонної служби Швейцарії, — тут українці і Євросоюз. І взагалі вам не сюди…
— Бач, ти сам не знаєш, куди тобі треба, — сказав я. — Тому й не пускають…
Рускій чоловік пішов геть…
Ніхто якось особливо не зловтішався. Подивилися вслід з сочуствієм. І забули.
Віталій Чепинога
