Маємо сего вечора знову народитися. Разом з Ісусом. У двотисячний раз. Вперше зі світом. Вдруге — на війні. Не заради дарунків — золота, ладану і смирну, — наперекір Іроду нинішньому, новому, що велів убивати і краде та вбиває не лише дітей наших, але й нас, які вдивляються нині у небо свого Вифлеєму. Чекають на зірку – сповіщення, що сам Бог, Творець неба і землі, Всемогутній, знову втілився, став людиною, щоб спасти всіх людей. Нас спасти.
Нам важливо бачити цей знак саме цього вечора, саме сьогодні, як і завтра, як і вчора. Знати точно, що є сила, яка рятує і допомагає. Сильніша од усього зла, прихильна до світла, до нас, які стоять нині вдома за своє, а чи рятуються у приймах по світах від Ірода, як колись Йосип з маленьким Ісусом у Єгипті.
Ми маємо знати, не сумніватися, що по народженні нашому будемо від убивці порятовані. Дивом і Янголом – як маленький Ісус на своєму першому році, і перемогою – яко українці на своєму 670-му дні, також Янголом вбережені, але найбільше – мужністю своєю.
Вбережені для своєї Галілеї, в яку з чужих єгиптів ще маємо повернутися – в Україну справжню, нефальшиву, нову. Нашу. Під свою Вифлеємську зірку, що одного разу – дві тисячі років тому – дала нам знак, сущим нині на фронтах і тилах. Знак, який ми завжди згадуємо на Святий Вечір, віримо в нього – у народження Христа і звертаємось шанобливо «Отче наш» у добрі й біді. А нині – то найбільше зі словами «але визволи нас від злого…» І знаємо, що так буде. Так станеться, щойно цього вечора ми знову народимося.
Володимир Стефанець
