Бровари. Заїхав у місто з боку Чернігова, світлофор саме горить червоним. Збоку газова заправка. Потерте таке все, сумне. «Ну, — думаю, — такі часи, всім тяжко, заскочу, трохи хай в шину пер*нуть». Спиняюся, тиша навколо, пістолетчика нема. Ну, пішов до каси.
— Добрий вечір.
— Здравствуйтє.
— А де це ваш пістолетчик?
— А ви сколька залівать будєтє?
— А яка різниця?
— Ну… А у вас картачка ілі налічка?
— А яка різниця? В мене готівка.
— Проста тагда я вам залью на ровную суму, у мєня здачі нєт і…
— Та не парся, чувак.
— Што?
— Та нічого. Тому у вас все таке і всрате, бо ні решти нема, ні пістолетчика, ще й на касі іноземець.
— Прічьом тут…
— Та дійсно, до чого тут все?
Поїхав. За кілометр заїхав на КЛО. А там саме кум. Взяли по каві. Розказую йому.
— Та, мо’, й добре, що не заправився.
— Точно добре. Тебе не зустрів би.
— Та мене — то таке, а ремонт машини — то інше. Хєр пойми, шо вони там з тим газом мутять.
— Та отож…
Руслан Горовий
