Вчорашня їхня Паска із абсолютно порожніми вулицями та німим містом, нагадала мені мій Різдв‘яний вечір у Каннах. Згідно останніх тенденцій, вирішила я теж по-модньому. По-їхньому. Ніякої куті, устриці до шампанського і чоколядне поліно на десерт… А спершу на службу в собор. У довгій спідниці, в якій з моїм фейсом — я натуральна циганка Аза на пенсії із п’єси Старицького…
Гуляючи, я не помітила, як раптово, місто стало пустинним. І пішла зустрічати свято додому, намотавши шарф на голову від холодного вітру, додавши до театрального образу легкі штрихи сирійської біженки. Жила я поруч у досить темному провулку, точніше тупику, який окупували дорогі ресторани, що забезпечували той закапелок світлом, музикою і контингентом золотої молоді, яка тусувалась там до останнього клієнта. Але, як виявилось, не у таку ніч, бо мій тупик зустрів мене тишею. І закритими дверима мого під’їзду, які ніколи не зачинялись, бо сусідня з моєю квартира була складом, звідки гарсони носили продукти та напої.
Ні з ключами, ні з головою, я не дружу з дєцтва, тому почала ліхорадочно згадувать, що попереджав мене орендар про капризи латунного древнього ключа та дверей, розшарпаних красівой жизню… Ніби за інструкцією я всовувала, повертала, притягувала, тормосила, але двері стояли мстітєльно непорушно. І так само злорадно проігнорував мене телефон, який остаточно сів, коли я спробувала підсвітити ним оту кляту дірку в дверях. А в квартирі весело сміявся мій гаманець разом із документами, тому про ніч у готелі можна було не мріяти.
Я впала в паніку, зрозумівши, що я лишилась одна на вулиці в чужому місті… Заспівавши «у Різдв‘яну нічку намело намети…», я кинулась гукати когось на допомогу. Вулиця за сто метрів до Круазетт була дєвствєннно незаймана. Лише біля вітрини ювелірного магазину стояв якийсь чоловік і явно нудьгуючи, розглядав коштовності. Я прикинула, що йому 65+, одягнений він дорого, і мені нічого не загрожує, тому показала йому ключ і ламаною англійською попросила допомоги. Той не особливо зрадів, але комплекс джентльмена, набутий в елітних коледжах, очевидно переміг, але коли ми дійшли до мого темного тупіка, якось засумнівався.
Стоїмо ми на вході, я б‘юся в істериці, незнайомець опирається… І раптом мимо проходить дама, типова така випещена француженка, у чомусь святково-пухнастому із PRADA тищь за десять євро. І голосом Наполеона під Аустерліцом владно запитує: що тут відбувається? Чоловік ніяково мовчить, тому соло самотнього пастуха на флейті виконую я, розмахуючи злощасним ключем.
— Звідки?
— З України.
Дама різко наказала месьє: пішли. Забрала у мене ключ і тицьнула йому в руки. Звісно, у месьє, якому вочевидь, двері по жизні відчиняв швейцар, нічого не вийшло. Потім дама, якій, мабуть, двері відчиняли два швейцари, довго крутила ключем в різні сторони і забувши своє аристократичне походження (а саме такі і живуть на Круазетт), почала тихо лаятись. Я подивилась на її тонкі випещені пальці із перстнями, які сяяли діамантами навіть у темряві, і подумала, що жіночка сильно ризикувала, пішовши за сумнівними незнайомцями відкривати темний під’їзд, за дверима якого могли стояти кримінальні спільники…
Ми стали радитись, що робити.
— Може, викликати поліцію? — запропонувала я.
— Навіть, якщо нас тут вбиватимуть, поліція не буде псувати собі святкову вечерю, — скептично відповіла мадам.
І на слові «вбивати», у темряві закапелку раптом з‘явилась фігура. Сивий чолов’яга у білому пальті та білих брюках, плив айсбергом, засунувши руки в кишені та насвистуючи щось меланхолійне… Різдво він, мабуть, вже зустрів, бо ноги трохи заплітались. Чоловік відкривав під’їзд навпроти. Я кинулась йому напереріз, розмахуючи своїм ключем, і щось белькочучи про закриті ресторани та двері.
Чоловік ошелешено розглядав мій ромсько-сирійський прикид, потім на його обличчі заграла п‘яна посмішка, і він відповів: а може потрахатися краще до мене? І тоді я зрозуміла, що на сучасній Круазетт, як і в Одеському порту 90-тих за моєї молодості ключ в руках жінки означає одне і те ж.
— Ага, ми вже натрахались, тепер може бути Ваша черга, — зло відрізала я українською і показала на своїх супутників, які стояли навпроти. Чоловік вочевидь зрозумів лише інтонацію, але, як істинний любитель пригод, вальяжно пішов за мною. Двері йому чомусь підкорились одразу, і зробивши вишуканий реверанс, оте біле пальто сказало:
— S’il vous plait, madame, bonne annee!
— Ви мої ангели, несподівано розплакалась я, і подякувавши, побігла на другий поверх…
Різдво я вирішила святкувати своє, православне, 7 січня. Як і Великдень… Ота пригода мала своє продовження. Із сусідом ми стали друзями. А якось вже навесні, мене хтось гукнув із натовпу. Вони йшли обнявшись: ота крута дама, яка допомагала мені тоді, і той самий нерішучий джентльмен, який щойно зробив їй пропозицію, символічно купивши майбутній дружині обручку саме в тому магазині, де розглядав коштовності у той зимовий вечір…
— Це Ви наш ангел, — сказали вони обоє мені…
Бог розкладає зорі на небі так, як вважає за потрібне.
Людмила Семенюк
