«Питання про сенс життя, напевно, ніколи не ставилося так різко, як в нинішні дні оголення світового зла і нісенітниці. Пригадую, років чотири тому я відвідав у Берліні сінематограф, у якому демонстрували дно акваріума, показувалися сцени із життя хижого водяного жука. Перед нами проходили картини взаємного пожирання істот – яскраві ілюстрації тієї загальної жорстокої боротьби за існування, яка виповнює життя природи.
І переможцем у боротьбі з рибами, молюсками, саламандрами постійно ставав водяний жук, дякуючи технічній досконалости двох знарядь убивства: могутній щелепі, якою він знищував противника, і отруйними речовинами, якими він труїв його»;
«На наших очах цілі народи всі свої помисли зосереджують переважно на цій єдиній меті створення великої щелепи для знищення і поїдання инчих народів. Закріпачення людського духу нижчим матеріяльним потягом ніде не виявляється так сильно, як в пануванні, яке неминуче приймає характер примусовий. Коли з’являється на світовій арені який-небудь один народ-хижак, який віддає всі свої сили техніці знищення, усі инчі з метою самооборони змушені йому уподібнюватися, тому що відстати в озброєнні – значить ризикувати бути з’їдженим. Усі повинні турбуватися про те, аби мати щелепу, не меншу, аніж у противника. В більшій чи меншій мірі усі повинні засвоїти собі образ звіриний»
(Князь Євген Трубецькой. Умогляд у фарбах. 1915)
Філософ, який починав працювати у Київському університеті, приятель Володимира Соловйова (написав працю про світогляд Соловйова у двох томах, загальним обсягом 1000 сторінок).
Цей мислитель давно зрозумів, що смертельна подібність людини і звіра у мирний час “захована, заляпана культурою; і навпаки, в дні збройної боротьби народів вона виступає з цинічною відвертістю; ба більше, вона не приховується, а навпаки, підкреслюється культурою: тому що в дні війни сама культура стає знаряддям злого, хижого життя, утилізується переважно для тієї ж ролі, як щелепи в житті водяного жука”.
Я не знаю, що можна змінити в цьому світі, коли людина стає звіром, пожираючи людину, котра хоче зберегти власну сутність…
Євген Баран
