Я прокинувся і озирнувся навкруги. Світало. У лузі переді мною у тумані ховалась річка, а на протилежному боці лугу біля жердок, що формували межу городів, стояв кінь. Він спав. Мені щойно снилось величезне яблуко, і лежало воно біля дідової хати, і було воно заввишки з дику грушу, що росла за хатою в кущах бузку. Бузок не цвів, це я знав напевно, і поки намагався зрозуміти, чому яблуко таке величезне – завбільшки з хату – відчув, що мій лікоть промок від ранкової роси.
Відчуття вологи і холоду відволікло мене, і я став гадати, а що сниться коню. Щойно сонце піднялось з-за горба, як несамовито заблищала роса на жердках. Від цього здалося, що понад лугом хтось за ніч натягнув дві срібні струни.
Туман над річкою влігся ближче до води і землі, тож, жердки стало краще розрізняти, і виникло цілковите враження, що, замість роси, вони вкриті блискучим інеєм. Я зрозумів, що коню сниться зима, і відразу помітив, як пар від подиху огортає його сонну голову, і з цієї подушки пару стирчать лише вуха.
Я спробував уявити собі кучугури снігу, сани, які зараз лежать біля дідової шопи, але з цього нічого не вийшло, бо не був у селі взимку жодного разу. А, можливо, то кінь не хотів пускати мене у свій сон… Кінь прокинувся, і все прийшло у рух: у хаті на горбі вдарила клямка, луна пішла долиною і з протилежного краю лугу повернулась дзеленчанням відра біля криниці; заскрипів «журавель»; а від найближчого комина потягнуло неповторним запахом горілого торфу.
Нарешті, від глинища за селом, що біля самої посадки, на леваду поволі вийшла череда корів, а з ферми доярки по стежках-павутинках побігли через луг по своїх хатах порати хазяйство. Я заворожено дивився на цей багатющий, неосяжний сюжет народження нового дня і не промовив жодного слова, аж поки сусідські хлопці не прийшли по коня, не розпутали його і не повели до кузні, щоб впрягти там у підводу разом з кобилою Іскрою…
Раптом засокотіли кури і стрімголов з городу побігли до найближчої хати. Але я вже знав, що робити, мене навчили, тому подивився не на їх панічну втечу, а підняв очі до неба. Над лугом, селом у надхмарній височині колами літав коршак. Я спробував уявити те, що він бачить, і тієї ж миті усвідомив, відчув себе часточкою величного дійства, яке не має ні початку, ні кінця. Це дійство – моє життя в Житті: у лузі над річкою стоїть кінь, а над ним у небі висить птах, і разом вони творять земну і небесну вісь, навколо якої обертається весь світ.
У мене таке враження, що цей кінь, час від часу, ввижається мені впродовж усього мого життя, і найбільший справжній мій клопіт і полягає в тому, щоб напевно дізнатися, а що ж йому тоді снилось?
І поки я цього не знаю, то переконаний, що найголовніше у моєму житті – ще попереду. Я знаю, що це «найголовніше» мешкає десь там, між дідовою шопою і кузнею, греблею ставу і кладкою через річку, воно формує сюжети снів коня, і допоки я не дізнаюся, що ж йому сниться, доти моє втілене призначення буде неповним, куцим і несправжнім.
А, може, той ранок, той кінь і його нерозпізнаний сон і є тим «найголовнішим», яке ми шукаємо потім усе життя?..
Валентин Ткач,
із книги «Моя карнавка»
світлина Сергія Чумаченка
