За вікном тужливо ляпотів дощ, а ми підписували комусь листівку. Писала я, а бабуся — підказувала. Не пам’ятаю, кому. Мені було років з дванадцять, я хиталася на стільці за кухонним столом, гризла ручку і не знала, що писати.
— Бажай чогось, — казала бабуся.
— Я не знаю, чого бажати….
— Здоров’я, щастя…
Мені здавалося тоді, що здоров’я бажати — нудно. А щастя….
— Ну, як можна бажати щастя? Це щось таке неясне. Коли не знаєш, що побажати, то бажаєш щастя. Нічого ніби конкретного не бажаєш.
Можливо, я тоді сказала це іншими словами. Але точно запитала у бабусі:
— Ну, от що таке щастя?
— Щастя, — сказала вона, — це коли нема війни.
Вже не пригадаю, що тоді таки набажала в тій листівці.
Але й досі соромно, що не почула бабусю. Відмахнулася.
А тоді ще три десятиліття шукала формулу щастя. А вона дуже простою виявилася. Знаною з дитинства. Щастя — це коли нема війни.
Бажаю нам усім щастя!
Після Перемоги, звісно.
Аліна Акуленко
