Нарешті я у давньої подружки,
У неї чоловік (уже у дужках)
Надворі обрізає виноград,
Вона вивчала лірику античну,
Вона якось закохувалась тричі.
А нині треба різати салат.
Вона весь час хвилюється за доню,
Вона живе так близько від перонів,
Що я дивуюсь – як вона живе.
Вони святкують з мамою неділю,
Вони ще мають, мають ще надію,
Що в їх житті щось з’явиться нове.
І виринають неквапливі теми.
Чи їм колись полагодять антену.
Чи пенсію сусідам принесуть.
І я біжу на пізню електричку.
І я помру. Моя подружка вічна.
І в цьому, власне, полягає суть.
(Мар’яна Нейметі. Пропале місто. Ужгород. 2010)
Це друга поетична книжка закарпатської поетеси Мар’яни Нейметі з передмовою Наталії Ребрик. Перша вийшла ще 1984, коли Мар’яна закінчувала школу, передмову написав Петро Скунць, а називалася дебютна збірка «Народження проліска». 
Здається, ще є третя — назва «Йод» і видана в Києві 2017.
Не частить Мар’яна Нейметі з книжками. Її поетичний світ закорінений в побут жінки. Власне оцим опоетизуванням жіночого простору з іронічним і драматичним тлом, Нейметі є близькою до Ірини Жиленко, для ліричної героїні якої маленьке жіноче щастя важило більше цивілізаційних глобальних проблєм.
І мають рацію обидві поетеси, бо нема нічого важливішого жіночого щастя, яке нагадує собою несподівану блискавку на небі в погожий день, а жіночий вік коротший за ляскіт батога…
Євген Баран
