Почалося… знову… пасуть… «Ти пасматрі, пісатєль… Нада украсть у нєво дакумєнти…» І що ви думаєте: пішло-поїхало… Лубни. На 5-те березня приїхав на 30 роковини до мами на могилу – викладала в Лубенськлму лісовому технікумі англійську мову, естетику-етику, історію української мови і літератури…
На залізничному вокзалі, в одній залі, на 30 секунд, лишаю сумку, виходжу до другої, глянути розклад електричок-потягів, на Київ, — вертаю назад: сумки нема. Стоїть поліцейський… До нього: де? «Не знаю, — каже — пишіть заяву в міліцію». Ага… шукатимуть, місяцями – знайдуть, роками…
Що в сумці?
Добірна печатка і свідоцтво на газету, трудова книжка, диплом лауреата премії ім. Василя Симоненка на ім’я Олександра Сопронюка (маю за честь бути лавреатом), поважна грамота за чесноти по Володимирові Затуливітрові, я ховав цього знаного чоловіка, в Бучаку (Канівські землі), Чорноволові грамоти-відзнаки, металева нагрудна відзнака Богдана Хмельницького з посвідченням….
У Києві пропадають два паспорти: наш, український, і закордонний. «Нічєво, пасідіш, — пасадім…» — кажуть мені, раптово, на столичній Львівській площі. З «вікіпедії» Олександр СОПРОНЮК пропадає текст про мене — пустка, щось там закидають, хоча там — уся істина була.
Це я так, потроху, і до того: якщо щось зі мною станеться і мене вже не буде з вами, то щоб відали: я не втопився-не повісився, не наклав на себе руки, не пропав безвісти — ЦЕ ЗРОБИЛИ! Зрештою, це ж так просто.
Господи… Цих «разработок» було – нємєряно: слєжки-наружки-прослушки…. Царице небесна!!! Ви, раби, говорите мовою хазяїна — ми, говоримо мовою землі, на якій живемо!!! Ото й усе.
Навіть у цій камарильї, цьому кошмарищі – хочеться ЖИТИ і бути ЛЮДИНОЮ!!! БУДЬМО – НЕ ПЕРЕВЕДЕМОСЬ!!!
Олександр Сопронюк
