«Титанік» українського письменства

Мені вистачає навіть цих слів «Титанік українського письменства», щоб оцінити ситуацію з українською літературою. І я знаю, як це сприймуть одні, другі й треті. Якщо московити кажуть, «Ви всьо врьоте», то українці натомість починають сумніватися в адекватності людини, яка каже їм правду. Я радше звертаюся до тих, хто зараз пише і планує видати книгу в Україні, підбираючи видавництво, яке відповідає тематиці чи жанру його твору.

Він уявляє себе Мартином Іденом, який витрачає всі гроші на марки і бандеролі, надсилаючи свої вистраждані творіння у часописи та журнали. І врешті отримує позитивну відповідь з вкладеним чеком у конверті. Ця книга виховала цілі покоління письменників, які вірили, що їх оцінять.

Але зараз так не є.

Нам, письменникам, легітимним і не зовсім, не пощастило з країною, тобто з державою, яка опустила і продовжує опускати національну літературу нижче плінтуса. Насамперед – не захищаючи твори від піратства. У неї вистачає грошей на «Титаніки» типу Форуму видавців чи Книжковий Арсенал, на якому наживаються призначені нею чиновники, що були колись громадськими активістами, але ску… спаскудилися, але не на захист авторського права.

Айсберг уже пошкодив обшивку і тільки особливо обдаровані танцюють у бенкетному залі, переконані, що все прекрасно. Бо ж їм добре, вони обрані, а решта маргінали та аутсайдери, які сидять у трюмі й шалено заздрять.

Законодавство могло б урегулювати й іншу проблему: встановити квоту на вітчизняних авторів, щоб ринок не потонув у перекладах, бо цей комплекс меншовартості стає потрохи загрозою національній безпеці. Якщо почесно замінити російські переклади шедеврів українськими, то навіщо завалювати книгарні всіляким третьосортним імпортним чтивом, закуповуючи його в бібліотеки? Тобто лобіювати інтереси великих комерційних видавництв.

Ну, хай ті видавництва бодай займаються пошуком талантів, у них є ресурси для реклами, досвід у просуванні. Бог їм це зарахує на Страшному суді. Сноби скривляться, що у нас немає літератури. А звідки їй взятися? На адресу видавництв приходять щодня десятки рукописів, але ніхто їх не читає, бо всі дуже зайняті і вони не лохи, аби відповідати письменникам «з вулиці». Редактор з клепкою в голові навіть з однієї сторінки тексту зразу визначить, годиться чи ні. Чи платитиме письменникам та критикам, які читатимуть все це в умовах анонімності.

Проблема «друкувати чи не друкувати» одразу зникає, як тільки автор оплатить видання власної книги чи знайде спонсора. І не кажіть, що це нормально. Ніколи по просторах нашої батьківщини не блукало стільки графоманів і аматорів, які називають себе письменниками.

Правда, не всі видавці на це йдуть, на щастя. Бо не хочуть псувати собі репутацію. Уявіть, скільки дуже талановитих письменників ніколи не прочитають, бо талант не продається і не принижується. І не вирощується в літературних школах, де рублять бабло люди, які видали одну бездарну, але кон’юнктурну книжку. Вони надимаються як жаби і от-от луснуть від пихи і зверхності. Хоча насправді то літературний планктон, який хіба каламутить воду.

Українська література абсолютно невідома на Заході, а ті, хто вирішив скористатись війною і виїхав з України, лобіюватимуть власну творчість і своїх приятелів. Правда, це найменше нас повинно хвилювати. Нам треба нормальне законодавство з авторського права, пріоритетність автентичної української книги, збільшення накладів, які здешевлять книгу, і відповідні гонорари авторам.

Корова не дасть молока, якщо її не доїти. А «Титанік» піде на дно. Гадаю, чи варто нагадувати, що йдеться про національну безпеку, і кому вигідно тримати у чорному тілі національну культуру? Про всяк випадок, нагадаю ще раз.

Галина Пагутяк