Суспільство

Шурхіт піску у піщаному годиннику

У цій древлянській весняній санаторійній зоні, де звичний урбаністично-індустріальний темпоритм вимучує хіба що потойбічне понуре і тепер майже екзотичне профундо далеких товарняків, якось особливо шпарко вчуваєш шурхіт піску у твоєму піщаному годиннику.

Щорання виходжу у свій юний сад і бачу навіч, як за ніч наросла брость, як десь проклюнувся лист, означилася бубляшка близького цвіту, а десь квіт уже порвав родову смоляну оболонку і жадібно цмулить сонячне молоко…

Цю навальну весняну онову не спиняє ані досвітня холодина, ні суха на тріску земля, що її, вчасно не прибиту поливом, навісне вітриско легко і безсоромно закручує у метелицю і переносить з грядки на грядку.

Живе тягнеться радіти життю, але це буйство щоденної онови, ця шалена і всеохопна зміна декорацій лише прискорюють час. Одміряний, замежований…

Весело жебонить пущанський потічок, водить кривого танцю, котиться комідь головою, добре знаючи (о, ця велика і зачепінська пам’ять води!), що за місяць пропаде, піде у торфовисько чи здійметься душею у хмару). І тільки суха сіра стрічка заляже у хащах по ньому. Тільки змервлений, сплутаний слід. До листопадової мокви, до снігу, до березневого повернення.

До тебе, люба річечко,
Ще вернеться весна…

Гуля сіверко, шумить бором, жене канканом безтурботні порожні хмарки… Тріпоче крильцями квіту алича… Шемрає соковите гілля… Шерехтить пісок.

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.