Зникнення із голубих українськиї екранів Шустера було однією з перемог Революції Гідності. Повернення русскомірного Шустера – це плювок у 2013-14 роки.
Я не апелюю до глядачів, бо кожна людина має право дивитися що хоче, кого хоче, коли хоче і де хоче. Але треба хоча б розумітися на тому, в чому ж, власне, полягає феномен Шустера.
Його завдання – всіляко заважати створювати якісний порядок денний. Натомість – ковзати по інформаційній поверхні (лайно завжди плаває зверху) і заговорювати справді глибинні речі. Його мета — робити негідників привабливими і супермедійними.
Мені дехто каже: «Але ж він допомагає побачити, хто є хто». Зустрічне питання: скільки ще десятиліть треба, аби зрозуміти, хто такий Бойко, Портнов, Добкін, Ганя Герман, Червоненко, Новінський та інші «ветерани сцени», вирощені в телевізорі?
Скільки ще десятиліть треба, аби зрозуміти, що Шустер — це тепла ванна для кожного, хто не за дякую там прописався. Він не допомагає розкривати гостя — він допомагає недостойним виглядати достойно.
Основна підступність – у всеядності.
Ось побачите: дуже скоро Сенцов і Портнов будуть урівняні в правах спілкуватися з країною. Кремлівський бранець сидітиме в одній студії і матиме ті ж права, що й кремлівський агент.
Мама апалченца і мама героя АТО будуть однаково представлені в його ефірах. Це — страшна технологія легітимізації зла на рівні з добром. В цьому й полягає диявольський задум — ставити знак дорівнює між катом і жертвою, між злочинцем і патріотом.
Я вже мовчу про те, що далі пішла русифікація ефіру й ігнорування державної мови. Знати 6 мов і не знати мови країни, де ти працював понад 10 років — це… не знаю навіть…
Прикро, що наші великі патріоти на це кивають рукою. Привид януковицького телебачення на екрані в 2019 році — це і є реванш, причому вашими, дорогі співвітчизники, руками і пультами.
Остап Дроздов
