Якось п’ятдесят років тому зграя пастухів на моїх очах з ломаками і матюками підірвали в галоп колгоспну череду корів з людських городів. Коли за обрієм вляглася пилюка, батько з повагою хитнув головою: «Ото дали дрозда!»
Так я вперше тоді дізнався про існування якогось небезпечного дрозда…
Пізніше, за вибиту м’ячем шибку і експериментально спалену штору батько поривався врізати «дрозда» вже мені, але вберегла моя добра матінка…
Відтак я почав дуже упереджено ставитися до цієї істоти, бо стійкі асоціації з палицями, м’яко кажучи, не надихали. І навіть коли я дізнався, що, насправді, це лише пташка, первісний острах не минувся.
Потім, починаючи знайомитися з творчістю шістдесятників, то Володимира ДРОЗДА з мотивів безпеки відклав наостанок. Бо мало чого…
Зате, коли переборов дитячі жахи і взявся за його «Ирій», то «поплив майонезом» вщерть. Знаєте, те неповторне відчуття, коли автор «твій». За якийсь місяць дістав до печінок київську книжну Петрівку, але навернув всенького Дрозда до дна.
З особливим ентузіазмом тріскав «Листя землі», хоча ця епопея, на мій хлопський розум, дещо випадає із фірмового дроздового стилю. Тут більш, ніж зазвичай, трагічного, але так склалося, що в житті нашого народу до чорта сліз. А книга якраз про народ і вустами народу. Що полонить вас неповторним колоритом.
Розпочавши розповідь з тих гарних часів, коли «ще не народжувалися на фермах пакульських та сіл околишніх телята з двома головами, а свині не давали приплоду з тваррю, схожою на жаб’ячу, або — з рогом на голові, і ще не було на акаціях листя завширшки з долоню людяцьку, а огудиння гарбузове не стелилося по грядках пласкими зеленими стрічками», автор з героями «виїхали до світа, ще дідько товкся в Терешковому млині, тютюн молов, а по небу, повному зір, бродили відьми з дійницями і душі сіялися з неба».
Розірвали серце слова «про рік тридцять сьомий нічого не поймеш. Тогда людське життя нічого не коштувало, мошки ми були дрібні, а не люди, мурашки на стежці історії», це той час, в якому «небо в очах падало, і земля переверталася, як сіллю солили та батогами калабушили», бо ж «людська маса — це та ж череда, і тільки нещадною залізною рукою можна загнати її у ворота майбутнього земного раю», зрозуміли, що «нема звіра страшнішого, як чалавєк», да так і доїхали до нашого часу через усю радянщину, а виявилося, що «народ ще потрібно готувати до вільного суспільного життя, поволі випростувати йому хребет, зігнутий сторіччям кріпацтва; татарщина, азіатщина, хохляцькі лінощі — щоб вареники самі до рота летіли…», «уже сяя черва душу людяцьку роз’їла, уже народ розпаскудився до краю, усі цмокалами поробилися, і так тепер довго буде, мо’, й до кінця світу», «і добра йому потяжка була увесь його вік: скольки живе, стольки й краде».
І справді: «Усі ви, людяки, однак! Хіба ти видів святих на землі?», але при цьому є вища справедливість, бо перед смертю «кричав йон ночами голосом страшним, наче його уже чорти в пекло за гріхи тяжкі волочили, а йон одбрикувався руками й ногами».
А ще вся книжка наскрізь любов’ю пронизана, бо дуже вже автор жіночок полюбляв. А хто їх не любить, і «за жонку тій людяці Господар дав дєвку, що її з квітки сотворив, рожею квітка зветься», сказавши «не гнєви, красна дєвко, Бога і чорта не дражни», бо ж «усе ви, баби, молодайки та дєвки-невихажалки, …. кожда з вас побігла б, аби тольки позвав, усі ви зальотні!».
Так що «маладьонка уміла малювать і виплітать химороди», була впевнена, що «якби любив — не забув би, для любові жодна мана не страшна» і «подушкою старого бахура задушила, на каторгу за нього пішла». От і думай чи правда, що «болєй брехень у гомоні бабському, аніж правди».
І як справжній взірець вартісної літератури, «Листя землі» до крику вранішнього актуальна, бо хіба оце не про наш час: «за жисть свою довгу я стольки переворотів напереживався, і опісля кожного нові начальники запевняли нас, людяк простих, що се останній. А послі останнього — ще останніший був завжди».
Тож, шановні мої, читайте сю книжку і не сумнівайтеся, бо коли Володимир Дрозд прийшов у Спілку письменників і повідомив загал, що скінчив цей роман, то «Іван Драч миттю прореагував на мої слова. Він ковзнув з дивана, опустився коліньми на паркет і низько вклонився мені: «Дякуємо вам, Володимире Григоровичу, од імені українського народу!».
То ж де ми, а де Драч?
«Література ця казала народові сущу правду, «телігентів» я недолюблював усю свою жисть. Усі вони — або шпійони, або дурні очкасті» — шелестить «листям» Володимир Дрозд.
Сергій Волошин
