Був би я хорошим балетмейстером, поставив би балет під назвою «28 вагнерівців». Фінальний акт виглядав би так: на сцені поволі світлішає, так що стає видно декорації заднього плану у вигляді роз’їзду Дубосєково поблизу Волоколамського шосе. На сцені в характерних позах завмерлі фігури 28-ми вагнерівців у білосніжних балетних пачках і бронежилетах. Їх ноги взуті у пуанти поверх військових берців. Від утоми і поранень вони спираються на автомати Калашникова і переносні зенітні комплекси “Ігла”.
В центрі композиції героїчна фігура головного вагнерівця. Лицем він схожий на Євгенія Пригожина, а червоноармійськими петлицями і пістолетом ТТ у кирзовій кобурі 1938 року – на політрука Клочкова. У світлі прожекторів його лиса голова поблискує авантюристичністю.
Пригожин-Клочков робить кілька важких кроків, потім його хода стає легшою і він переходить на красивий танець, під час якого виразною пластикою людського тіла без слів епічно промовля: «Широка Росія, а наступать нІкуди – впєрєді Москва». І здається.
У цей час хтось із 28 вагнерівців-панфіловців шмаляє з ПЗРК “Ігла” у небо. Чутний вибух, на сцену сиплються уламки збитого розвідувально-ударного вертоліту нового покоління Ка-52 “Алігатор” – гордості російського авіапрому.
Голос за кадром каже, що щось пішло не так, бо справжнє ПВО не прописане у лібрето. Далі голос за кадром вимикає мікрофон, довго ругаєцця, угрожає прімєніть слово “П*здєц!” наземного базірованія і опускає завісу.
Вадим Петрасюк
