Направду в Чернівцях мало хто прагне слави. Якщо людина шукає слави, то нічого іншого їй не вдалося знайти. Тому в місті звикли все робити нишком-тишком. Ті, хто хочуть слави, їдуть в інші міста, до столиці як Іво Бобул, чи за кордон як Міла Куніс. Чернівці це таке місто, де зайва слава не цінується так як гроші, як статки чи як корисні зв’язки.
Слава тут нічого не варта. Як і посади, наприклад. Тут славу мають лише люди, які її не прагнуть. Або ті, хто взагалі на неї не разраховував і не сподівався. Наприклад ті, що скачуть безтямно з мосту, і ті, хто їх рятують, але при цьому знімають на камеру. Чи ті, хто в Тік-Тоці зриває вночі прапори або розбиває банкомати.
Є поодинокі, «овіяні славою», послідовники «руцького міра» під час арешту. На всіх цих слава падає і придушує їх.
І лише загиблих на страшній війні вкривають славою навіки, стаючи на коліна, нахиляючи прапори та схиляючи голови. Але славою справжньою. Хоча й вони її не прагнули.
Володимир Килинич
