Суспільство

Замкнуті петлі на Friedrich Platz

Якщо пройти сто метрів від будинку Коперніка по вулиці Михайла Ткача (колишня Жукова), то потрапляєш на невелике Т-подібне перехрестя. Це і є Friedrich Platz. На розі, в одному з будиночків, з давніх-давен розташована крамниця. Колись давно на стіні біля крамниці над непомітною відразу лавочкою роками висів портрет Фрідріха Енгельса. І в сонце, і в негоду, і влітку, і взимку він був на чатах затишку площі. А потім портрет зник, проте залишилася назва і, власне, затишок.

Я полюбляю там на лавочці пити каву, яку купую в магазинчику. Протягом години тут може пройти лише кілька пішоходів, і не проїхати жодної машини. Час у цьому місці формує замкнуті петлі. Тому я легко собі, часом, уявляю, як повз мене у бік ресторану, що далі вулицею, проїжджає фіакр з веселими пасажирами. А хмари, які є свідками усіх часів, підтверджують правоту моїх ілюзій.

Так я колись писав про це чарівне місце, що розташоване неподалік від найвищої точки міста. А ще Friedrich Platz постійно бавиться з нами, коли ми навідуємося до нього на гостину, на тиху безтурботну бесіду. Саме так ми визначаємо його в наших розмовах – чоловічого роду, як не просто власну назву площі, а як дійову особу нашого життя. Буває, невідомо звідки візьметься кицька Мурка і скочить на коліна, не зважаючи на каву в руці. Або на стовпі всядеться шпак і почне так горлати своїх пісень, що подальша бесіда стає неможливою.

Якось з-за рогу вийшов Богдан Ластівка, привітався: «О, я з вами поп’ю кави». І наші буденні теревені перетворюються на вечір спогадів: про Созополь, про його навчання в консерваторії, про спільних знайомих, або про чернівецькі світанки. Місцеві собачники вже добре знають нас з Олею і завжди вітаються, як в селі.

От і сьогодні по обіді, коли трохи вляглася спека, ми навідалися на Friedrich Platz, але сіли пити каву не на призьбі біля магазину, а з тіньової сторони просто на сходах. Людей немає, день закінчується, ми поробили усі справи, Мурка, зморена спекою, не докучає, кава смакує.

Аж, ось… Скільки ж тут було цих «аж, ось»! Ліворуч, з боку липи «Лампочка», тихенько гуркочучи, наближається і їде повз нас автобус Неоплан. Щоб стала зрозумілішою ця ситуація в декораціях вулички і місця, – це подібне до того, якби вулицею Кобилянської пронесли дирижабль: у пропорціях дії це було щось подібне.

Так от, проїжджає цей автобус повз нас, а ми не ймемо віри, лише помічаємо в салоні дітей. Перші ряди крісел пасажирів щось слухають і роздивляються довкола – вочевидь проходить якась екскурсія. Автобус помаленьку рухається і, коли майже минає нас, дітлахи з задніх рядів, помічаючи нас, вибухають галасом, який ми чуємо через відкритий люк. Дівчатка починають махати нам руками. Їх сусіди з наступних рядів підхоплюють цю хвилю спонтанного захвату і нурту. А ми так само починаємо сміятися і махати руками навзаєм. Автобус проїжджає, усе стихає і більше нічогісінько не нагадує той шквал емоцій, який щойно вирував у цьому куточку цієї чарівної місцини.

Настрій у нас скуйовджений, ми забули про що говорили досі і лише продовжуємо посміхатися. Та враз починаємо реготати, коли я пояснюю Олі реакцію дівчаток і хлопчиків: «Уяви собі, як діти помічають двох старпьорів, що сидять просто на сходах під магазином, наче горобці на жердці. А їм у мікрофон екскурсовод розповідає про історію Чернівців, котеджний фешенебельний район міста і панство австрійської доби».

Коли регіт стихає, і ми трохи втихомирюємося, я жартома додаю: «То ми з тобою ще тінейджери. Ти ж дивись, нас розпізнали як своїх». Оля сміється: «А ти не дуже жартуй. Діти не помиляються».

Тепер я думаю, може ми за цим і ходимо сюди, на Friedrich Platz?

Валентин Ткач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *