Цими днями минає три роки, як не стало Олександра Кучинського… 29 листопада 2014-го його та дружину з численними різаними та колотими ранами знайшли у будинку села Богородичне Слов’янського району, куди вони незадовго до цього виїхали з Донецька…
Для когось він був просто знайомим чи однокурсником по факультету журналістики Київського університету. Для когось — колегою-журналістом чи редактором газети «Кримінал-експрес». Для когось — ще й автором доброго десятка книжок на кримінальну тематику.
Для мене він довгі роки ще був вірним гарним другом і кумом.
Ми познайомилися у студентські роки і міцно потоваришували, оскільки обидва якраз пробували свої сили в гуморі та сатирі. Разом писали фейлетони за двома підписами, які друкували столичні газети. Так само вдвох «викидали» різні коники у студентському гуртожитку, коли гумор більше не було де дівати.
Після закінчення університету ми роз’їхалися на два роки, а потім вже знову зустрілися у Донецьку, куди я приїхав у 1991 році. Сашко вже працював у газеті «Донеччина», яка запросила його на роботу після успішної в ній практики. Потім перейшов до видання «Кримінал-експрес», затим став редактором цієї газети і «розкрутив» її до солідного рівня.
Паралельно мав певний бізнес, а ще писав і видавав книги на кримінальну тематику, серед яких найвідоміша – «Хроніки донецького бандитизму».
Коли у 2014-му Донецьк захопили проросійські «захисники», його газета припинила виходити, а він ще тривалий час перебував у місті. Щоправда, періодично виїжджав до згаданого села поблизу Слов’янська, де свого часу з кимось «на пару» (його вислів) купив приватний будинок.
У вересні 14-го я відвідував його в цьому будинку, де ми з ним півночі проговорили. Звісно, жартували, згадували минуле, але, добре пам’ятаю, Сашко дуже серйозно прохав: якщо раптом його затримають на блокпосту на виїзді з Донецька, щоб ми — його колеги — подбали про його звільнення. Те ж саме він мені нагадав невдовзі, коли спілкувалися телефоном. Та, виявляється, смертельна небезпека була не на блокпостах, а на порозі отого будинку.
Сашка та дружину Віру знайшли, відколи вони довго не відповідали на телефонні звінки. Міліція виявила тут же і знаряддя звірячого вбивства — сокиру та ніж. Версію розправи за журналістську діяльність правоохоронці відкинули і зосередилися на вбивстві з метою пограбування: хтось, ніби то, знав про гроші й коштовності, які були в покійних.
Майже через рік Слов’янський міськрайонний суд у своїй постанові назвав підозрюваного — колишня довірена особа, яка не просто знала про немалу суму в людей, у яких працювала колись, а й допомагала їм вивезти ці кошти з Донецька. А затримати підозрюваного у вбивстві поки немає можливості, бо той зник за лінією фронту. Перегодя на його сліди натрапили у «ДНР», в батальйоні «Спарта» сумнозвісного Мотороли.
Існують ще й інші, менш офіційні, проте не позбавлені певного сенсу версії. Я ж особисто і три роки тому, і зараз не вірю жодній із них. Бо досі взагалі не можу змиритися з думкою, що Сашка більше немає. І, схоже, ніколи в це не повірю.
А на цьому знімку угорі — ми востаннє удвох, у доброму гуморі…
Він прийшов привітати мене з ювілеєм (вересень 2012). А йому самому не дали дожити до круглої дати, жорстоко позбавивши життя у 47 років…
Павло Кущ
